Розділ 4. Погляд з темряви

Анна відчула це ще до того, як усвідомила.
Не звук. Не рух.
Погляд.

Повітря в лісі раптом стало густішим, ніби хтось невидимий стиснув його долонями. Вона зупинилася, інстинктивно, без логіки. Серце зробило дивний кульбіт — не страх, ні… радше первісну тривогу, яка не має слів.

Тут хтось є.

— Костю? — її голос прозвучав тихіше, ніж вона хотіла.

Він ішов на кілька кроків попереду. Занадто рівно. Занадто напружено.
І саме в цю мить він зупинився так різко, ніби врізався у невидиму стіну.

Анна побачила, як змінилися його плечі. Як щось у ньому… загострилось.

— Анно, — сказав він низько. — Стій позаду мене.

Вона хотіла пожартувати. Сказати, що це смішно, що вони не в фільмі жахів.
Але не змогла.

Бо тиша навколо ожила.

З темряви між деревами щось дивилося.
Ні, не щось — хтось.
Анна відчула це шкірою, наче по ній провели холодними пальцями.

Очі.
Вона не бачила їх чітко, але знала — їх багато.

Мені здається… чи вони ближче, ніж здається?

Костянтин повільно вдихнув. Анна почула цей звук — глибокий, контрольований, надто правильний.
Його рука стиснулася в кулак.

— Не рухайся, — прошепотів він, і в цьому шепоті було щось таке, від чого в неї перехопило подих. — І не дивися їм прямо в очі.

— Їм?.. — ледь чутно.

Він не відповів.

Анна зробила крок убік — і тоді побачила.

Між дерев промайнуло щось темне. Надто швидке. Надто… не людське.
Гілка хруснула. Повітря завібрувало.

Її серце калатало так голосно, що вона була певна — вони це чують.

Що це? Тварини? Люди?
Чому Костя не тікає?
Чому він виглядає так, ніби… знає їх?

— Костю, — вона торкнулася його спини. І в ту ж секунду він різко обернувся.

В його очах було щось нове.
Темне. Дике.
І на мить — лише на крихітну мить — їй здалося, що зіниці стали іншими. Глибшими. Хижими.

— Анно, — сказав він вже зовсім іншим голосом. — Якщо я скажу бігти — ти біжиш. Без питань.

— А ти?..

Він усміхнувся. Криво. Небезпечно.

— Я не можу.

З темряви долинуло глухе гарчання. Низьке. Колективне.

Анна відчула, як страх нарешті наздогнав її. Справжній. Не панічний — усвідомлений.

Вони прийшли не випадково.
І… чомусь дивляться саме на мене.

Костянтин повільно розправив плечі. Його постава змінилася остаточно — більше не хлопець, якого вона знала.
Щось старіше. Сильніше. Небезпечніше.

— Вони тебе відчули, — тихо сказав він, ніби самому собі. — І це… погано.

— Хто «вони»?! — Анна майже зірвалася.

Він подивився на неї довго. Занадто довго.
Наче вирішував — сказати правду чи збрехати ще раз.

— Ті, хто ніколи не відпускають здобич.

І в цю мить Анна зрозуміла:
те, що вона бачить — лише верхівка.
Правда дихає їй у спину.
І скоро вона повернеться обличчям.

Темрява ніби зрушила з місця. Анна не могла пояснити це інакше — ліс не рухався, але щось у ньому змінювалося, як перед грозою, коли повітря стає липким і важким. Вона відчула запах — різкий, чужий, тваринний, від якого в грудях защеміло. Не страх… усвідомлення, що вона тут — зайва. І водночас — потрібна.

Костянтин зробив крок уперед. Повільно. Усвідомлено.
Анна побачила, як напружилися м’язи на його шиї, як щелепи стиснулися до болю. Він не дивився на неї — і це було страшніше за будь-який крик. У цій поставі було щось ритуальне, древнє, ніби він вступав у гру, правила якої знав краще за всіх… і яку ненавидів.

— Не дивись на них, — прошепотів він ще раз. — Вони сприймають погляд як виклик.

Вони.
Слово різонуло сильніше, ніж гарчання з темряви.

Анна не витримала й ковзнула поглядом убік — між стовбурами дерев щось ворухнулося, і на мить місяць вихопив силует. Низький. Напружений. Зі світлими очима, що блиснули, мов леза. Їй здалося — або, може, це була ілюзія — що той силует нахилив голову, вивчаючи її.

Я не здобич…
Я ж людина… правда?

Її подих збився. Світ навколо наче звузився до власного серцебиття. І тоді вона відчула дивну річ — не лише страх.
Відгук.
Наче щось усередині неї… почуло їх.

Костянтин різко обернувся до неї.

— Анно, — його голос затремтів уперше. — Що б ти не відчула… не показуй цього. Чуєш? Вони не мають знати.

— Знати що?.. — її голос був майже беззвучний.

Він мовчав.
А з темряви відповіли ще ближчим рухом, ще глибшим гарчанням.

Зграя не просто дивилася.
Зграя вирішувала.