Розділ 3. Межа

Костянтин ішов швидко, майже біг.
Ліс ковтав його кроки, але не міг заглушити того, що вирувало всередині.

Не вона. Тільки не вона.

Він відчув її ще до того, як почув голос.
Запах — теплий, живий, небезпечно близький.
Так не мало бути. Люди мали лякатися. Відступати. Тікати.

А вона — стояла.

— Я хочу знати правду, — сказала Анна.

Ці слова вдарили гірше за будь-який постріл.

Правду?
Правда розриває.
Правда вбиває.

Він стиснув кулаки так сильно, що нігті врізались у шкіру. Усередині щось заворушилось — старе, дике, нетерпляче.
Вовк відчував її цікавість. Її сміливість. Її… відсутність страху.

Вона не тремтить.
Вона дивиться.

— Ти не розумієш, — хрипко сказав він. — Це не гра. Не романтика. Не історія, яку можна закрити, коли стане страшно.

Він відвернувся, бо не міг більше дивитися їй в очі.
Бо кожна секунда поруч із нею стирала межі.

Якщо я не піду — вона постраждає.
Якщо піду — буде ще гірше.

Вибору не було.

— Іди додому, Анно, — майже прошепотів він. — Зараз.

Але вона зробила крок уперед.

І саме в цю мить місяць виринув із-за хмар.

Не повний.
Але достатній.

Хвиля болю пройшла тілом Костянтина. Він задихнувся, різко схилившись уперед.
Світ звузився до одного-єдиного імпульсу.

Тримайся. Не зараз. Не при ній.

— Костянтине? — її голос здригнувся.

Анна бачила, як він змінився. Не різко — ні.
Наче тінь лягла на його риси.

Плечі напружились. Дихання стало важким.
Вона побачила, як його пальці подовжились… зовсім трохи.
Як нігті стали темнішими. Гострішими.

— Це… що з тобою? — прошепотіла вона.

Він різко обернувся.

— НЕ ДИВИСЬ! — рикнув він.

Вона відсахнулась, серце шалено калатало. Але очей не відвела.
Бо в цю секунду вона побачила очі.

Не просто золоті.
Живі. Палаючі.
Зіниці витягнулись вертикально — на мить, лише на мить.

Потім він зник.

Рух — і між ними вже були дерева. Тіні. Темрява.

Анна стояла, тремтячи.
Вона знала: це не уява. Не страх. Не фантазія.

Я щось бачила.
Але що саме — я ще не готова назвати.

Десь глибоко в лісі пролунав глухий, зірваний подих.
А потім — низьке гарчання, повне болю й люті.

Анна притисла руку до грудей.

— Ти не монстр… — прошепотіла вона в темряву. — Я це знаю.

І десь там, між деревами, вовк завмер.

Бо вперше за багато років
його хтось не злякався.