Розділ 2. Запах лісу

Я не спала цілу ніч.

Лежала, втупившись у стелю, і слухала, як дім дихає — скрипить, осідає, звикає до мене так само повільно, як я до нього. Перед очима знову і знову спливав його погляд. Не слова. Не голос.
Очі.

Це була галюцинація, — переконувала я себе.
Втома. Стрес. Нова школа. Нове місто.

Але ті очі…
Вони світилися.

Я різко сіла на ліжку й притисла долоні до обличчя.

— Ти просто злякалась, Анно, — прошепотіла в темряві. — Усі лякаються, коли губляться в лісі.

Та всередині щось не погоджувалось.
Не страх.
Швидше — відлуння.

Вранці я прокинулась із дивним відчуттям, ніби ніч залишила на мені слід. Шкіра була надто чутливою, запахи — різкішими. Кава здалась гіркішою, повітря — холоднішим.

Зберися, — сказала я собі, виходячи з дому. — Ти не героїня фентезійного роману.

Але фентезі чекало на мене вже біля школи.

Костянтин сидів на сходах, осторонь від усіх. Капюшон накинутий, руки в кишенях. Він не дивився на людей. І люди не дивились на нього.
Наче існувало негласне правило: не чіпати.

Я відчула його ще до того, як побачила.
Запах.
Дим, хвоя і щось тепле, тваринне.

Серце зрадницьки стиснулося.

Не дивись, — наказала я собі.
Звісно ж, я подивилась.

Наші погляди зустрілися.
І цього разу він не відвів очей.

У його погляді було роздратування. І… тривога.

Він підвівся і швидко пішов до школи, ніби тікав.
Або тягнув час.

На уроці я не чула жодного слова. Думки крутилися навколо одного:
Чому він виглядав так, ніби я — небезпека?

На перерві він з’явився поруч несподівано. Надто близько.

— Я ж попереджав, — тихо сказав Костянтин, не дивлячись на мене. — Ти не повинна була йти за мною в ліс.

— Я не йшла за тобою, — так само тихо відповіла я. — Я просто… заблукала.

Він усміхнувся. Криво. Без радості.

— У нас тут усі “просто заблукують”.

Його погляд ковзнув по коридору, ніби він перевіряв, чи нас не слухають.

— Тримайся від мене подалі, Анно, — сказав він різкіше. — Це не прохання.

Моє ім’я з його вуст прозвучало інакше.
Наче він вимовляв його вже не вперше.

— А якщо я не хочу? — слова вирвались самі.

Він різко подивився на мене.
Занадто різко.

— Тоді тобі буде боляче.

Він пішов, залишивши мене з дивним відчуттям провини.
І ще — злістю.

Хто він такий, щоб вирішувати за мене?
І чому, чорт забирай, мені не байдуже?

Після уроків я знову відчула поклик лісу. Не думкою — тілом. Наче щось тягнуло мене туди, де було страшно й… правильно.

Я зупинилася на краю дерев.
Сутінки згущувалися. Повітря було наповнене запахами, від яких паморочилося в голові.

І тоді я зрозуміла.

Я чула серцебиття.
Не своє.

— Ти знову тут, — його голос пролунав ззаду.

Я не злякалась.
І це було найстрашніше.

— Я хочу знати правду, — сказала я. — Усю.

Він довго мовчав. А потім тихо, майже з відчаєм, відповів:

— Якщо ти її дізнаєшся… ти вже не зможеш жити, як раніше.

Я зробила крок уперед.

— Я вже не можу.

І десь у глибині лісу завив вовк.