Розділ 1. Нова школа. Нова тінь

Переїзд — це коли твоє життя складають у коробки, підписують маркером і роблять вигляд, що так і має бути.
Нова кімната. Нові стіни. Нові люди.
Кажуть, це шанс почати спочатку. Я ж відчувала — це радше втеча.

Нове місто зустріло мене холодним ранком і низьким небом, ніби хтось спеціально натиснув на нього зверху. Школа стояла осторонь, стара, з темними вікнами, що дивилися на мене так, ніби вже знали: я тут ненадовго.

— Ти звикнеш, — сказала мама, стискаючи кермо. — Усі звикають.

Я не відповіла. Бо деякі місця не дають звикнути. Вони або приймають, або ламають.

Коридори школи пахли пилом, крейдою й чимось ще — різким, незрозумілим. Мене провели до класу, показали парту біля вікна. Учитель щось говорив, але слова ковзали повз. Я роздивлялася обличчя. Чужі. Байдужі. Зацікавлені — на секунду.

І тоді я відчула це.

Наче повітря згустилось. Наче хтось дивився не просто на мене — крізь мене.

Він стояв біля стіни, трохи осторонь від усіх. Високий. Темний одяг. Непристойно спокійний. Його погляд був важкий, мов ніч без зірок. Коли наші очі зустрілися, в мене перехопило подих.

Не тому, що він був красивий.
А тому, що в його погляді було щось не людське.

Він першим відвів очі. Ніби я зробила щось заборонене, просто глянувши.

— Це хто? — прошепотіла я до дівчини поруч.

— Не чіпай, — вона скривилась. — Він дивний. Завжди сам. І… краще триматися подалі.

Краще триматися подалі.
Фраза, яку я почую ще не раз.

Протягом дня я ловила його силует у коридорах. Він з’являвся і зникав, мов тінь. Ні з ким не говорив. Ні на кого не дивився. Але я відчувала — він знає, де я.

Після уроків я пішла пішки. Місто було тихе, майже порожнє. За школою починався ліс — густий, темний, ніби навмисно залишений тут, щоб нагадувати: цивілізація — лише тонка оболонка.

Я не знаю, чому звернула туди.
Можливо, хотілося тиші.
Або відповідей, яких я ще не вміла ставити.

Ліс прийняв мене одразу. Повітря стало холоднішим. Запахи — гострішими. Я йшла стежкою, поки не відчула: я тут не одна.

Гілка хруснула.

Я зупинилась. Серце вдарилося об ребра.

— Гей? — мій голос прозвучав слабше, ніж я хотіла.

Він вийшов між дерев. Повільно. Обережно. Так рухаються ті, хто не боїться.

— Ти не повинна тут бути, — сказав він.

Його голос був низький, хрипкий, ніби слова дряпали горло зсередини.

— Це… громадський ліс, — я зібрала всю свою сміливість. — Я маю право.

Він підійшов ближче. І тоді я побачила його очі.

Вони світилися. Ледь-ледь. Золотаво.

— Іди, — повторив він. — Зараз.

— Чому? — вирвалось у мене.

Він стиснув щелепу. Відвернувся. А потім тихо, майже зло, сказав:

— Бо я не завжди можу зупинитися.

Повітря здригнулося. Десь угорі між хмарами виповз місяць — ще не повний, але вже небезпечний.

Я зробила крок назад.

— Ти… хто ти? — прошепотіла я.

Він подивився на мене востаннє. І в його погляді було щось схоже на страх.

— Той, у кого не варто закохуватися.

Він зник у темряві лісу, залишивши після себе тишу…
і відчуття, що моє життя щойно тріснуло навпіл.

Я ще не знала, що це була остання ніч, коли я могла зробити вигляд, що світ — звичайний.

Нове місто пахне таємницями

Я не вірила в погані передчуття.
Завжди вважала, що це вигадка для тих, хто боїться змін. Але цього ранку щось було не так.

Нове місто зустріло мене тишею. Не тією спокійною, що заспокоює, а глухою — наче хтось затримав подих. Вузькі вулиці, сірі будинки, занадто багато тіней навіть для сонячного дня.
Тут не радіють новачкам, — промайнула думка, і я сама злякалася її.

— Анно, ти готова? — мама вже стояла біля машини, з ключами в руках.

Готова.
До чого?
До нової школи? Нових людей? Чи до того, що старе життя закрилось, як сторінка, яку перегорнули без мого дозволу?

Я мовчки кивнула.

У школі пахло фарбою, пилом і чужими поглядами. Всі знали одне одного. Всі, окрім мене. Я відчувала це шкірою — як невидимі пальці, що торкаються спини.

Тримайся. Просто будь собою, — сказала я собі.
Але голос усередині шепотів інше:
Будь обережною.

І тоді я його побачила.

Він стояв у кінці коридору, спершись плечем об шафки. Високий, темноволосий, з поглядом, який не шукав нічого — і водночас бачив усе.
Наші очі зустрілися на мить.

І в цю мить світ зсунувся.

Його погляд був… не людський.
Не холодний — ні.
Глибший. Темніший. Наче за ним ховалося щось дике, стримане лише тонкою ниткою самоконтролю.

Він першим відвів очі.
І я чомусь відчула: я зробила щось заборонене, навіть не рухнувши з місця.

— Це Костянтин, — прошепотіла дівчина поруч, ніби говорила про щось небезпечне. — Краще не лізь. Він… дивний.

Дивний — слабке слово.
Він був як тінь, яка живе власним життям.

На уроці я ловила себе на тому, що прислухаюся до кожного звуку за вікном. Ліс починався майже одразу за шкільним подвір’ям — темний, густий, непривітний.
І чомусь я знала: він там буває.

Після школи ноги самі понесли мене не додому. Стежка вела між деревами, повітря ставало холоднішим, густішим.
Я ж не боюся, — переконувала себе.
Але серце билося надто швидко.

Хрускіт гілки.
Рух у тіні.

— Не йди далі, — пролунав знайомий голос.

Костянтин вийшов із темряви, наче вона його народила. Очі блиснули — жовтим. На секунду. Але цього було досить.

— Ти… — я ковтнула повітря. — Ти щойно…

— Забудь, — різко перебив він. — І більше сюди не приходь.
Ніколи.

У цю мить я зрозуміла дві речі:
перша — я не забуду.
друга — моє життя щойно звернуло туди, звідки немає дороги назад.