Епілог. Наступний сезон

За рік після фінального показу я стояла в майстерні з ремонту валіз і чекала, поки наш герой скаже, чи дозволяє залишити в кадрі розмову із сином.

— Саму сварку можна, — вирішив Петро Іванович. — Тільки виріжте, де він називає суму боргу. Дружина про неї не знає.

Я зробила позначку в сценарному плані.

— Тоді нам доведеться прибрати й вашу відповідь після суми. Без причини вона звучатиме так, наче ви відмовляєтеся допомогти синові взагалі.

— А якщо приглушити число?

— Сенс усе одно буде зрозумілий. Можемо залишити розмову про те, що ви не дасте грошей, доки він не складе власний план виплат. Переглянете цей уривок до монтажу.

— Добре. Так чесно.

Він повернувся до верстака, затиснув у лещатах зламану ручку й попросив оператора не знімати зблизька його нігті. Назар, який тепер працював із нами не на кожному, а на двох випусках із шести, опустив камеру.

— Спочатку покажу кадр Дарині, — сказав він. — Якщо руки потрібні для монтажу, знайдемо ракурс, який вас влаштує.

Рік тому я пояснювала такі речі команді перед кожним зніманням і перевіряла, чи всі мене почули. Тепер це стало правилом, яке виконували без моєї присутності. Я все одно перевіряла.

Перші чотири випуски «Почати знову» не стали найпопулярнішою програмою «Пульсу». Ми не потрапили до щотижневої десятки й не отримали рекламних пропозицій, про які можна було б розповідати в інтерв’ю. Зате три випуски перевищили погоджений показник середнього перегляду, а четвертий не дотягнув до нього менше ніж два відсотки. Платформа замовила другий сезон — шість випусків замість чотирьох — і збільшила бюджет настільки, щоб ми могли найняти постійну редакторку фактів та оплачувати героям витрати на дорогу й втрачений робочий день.

Ми з Данилом зареєстрували невелику виробничу студію. Кожному належало по п’ятдесят відсотків. У статуті й окремій угоді ми записали, як ухвалюємо редакційні рішення, хто відповідає за гроші, що відбувається, якщо один із нас хоче вийти з бізнесу, і як оцінюється частка. Марина перевіряла документи, а потім сказала, що ще ніколи не бачила закоханих, які з таким завзяттям описують можливе розставання.

— Саме тому ми поки не розстаємося, — відповіла я.

У майстерні задзвонив мій телефон. На екрані з’явилося нагадування: «Перерва команди». Раніше я вважала, що дорослі люди самі розуміють, коли їм поїсти. Після першого сезону, двох дванадцятигодинних змін і Назарового візиту до лікаря через напад гастриту ми вписали перерви в кожен виробничий план.

— Зупиняємося на сорок хвилин, — оголосила я.

— Я можу ще показати, як міняю колеса, — заперечив Петро Іванович.

— Покажете після обіду. Світло нікуди не подінеться.

— Сонце піде.

Данило визирнув із комірчини, де перевіряв запис звуку.

— За прогнозом хмари до вечора. Сонце ми сьогодні бачили сім хвилин.

— От режисер, — пробурмотів майстер. — Усе порахував.

— Не все. Колеса ви рахуєте краще.

Ми винесли їжу на маленький внутрішній двір. Нова редакторка Софія роздала контейнери й одразу нагадала, що чек із доставки треба віддати їй, а не покласти в кишеню куртки до наступного місяця. Данило мовчки дістав зім’ятий папірець.

— Я не називатиму прізвища людини, яка вже двічі так робила, — сказала Софія.

— Правильно, — підтримала я. — Її ім’я є в титрах.

Данило сів поруч зі мною.

— О дев’ятнадцятій маємо закінчити, — сказав він. — Я забронював квитки на двадцять третю десять.

— Ти забронював свої квитки.

— Наші. Два місця.

Я відклала виделку.

— Ми домовлялися вирішити ввечері.

— Ти сказала, що, найімовірніше, поїдеш.

— Це не згода купувати квиток.

Софія підвелася з контейнером і покликала Назара перевірити батареї, хоча до цього їх уже перевірила. Решта команди теж знайшла справи в майстерні.

Останні п’ять місяців ми жили разом у квартирі Данила. У мене була окрема кімната для роботи, у нього — звичка купувати квитки, щойно ціна знижувалася. Більшість побутових суперечок не мала стосунку до великої довіри. Вони починалися через мокрі рушники, немиті чашки, раптових гостей або рішення, яке один вважав дрібним, а другий — спільним.

— Я можу повернути квиток, — сказав він.

— Можеш. Але я хочу зрозуміти, чому ти вирішив за мене.

— Бо якщо чекати до вечора, місць не буде. У моєї сестри ювілей, і я хочу, щоб ти поїхала зі мною.

— Це я почула. Учора я сказала, що мушу перевірити план понеділкового монтажу.

— План можна відкрити в потязі.

— Ти знову пояснюєш, чому мою причину можна не враховувати.

Він потер долонею підборіддя. Раніше після такої фрази Данило почав би доводити, що мав добрий намір. Я б відповідала дедалі точніше й холодніше, доки суперечка не перетворилася б на змагання за правильне формулювання.

— Так, — сказав він. — Я вирішив, що моя причина важливіша. Вибач. Поверну твій квиток, якщо не захочеш їхати.

— До вечора він ще діятиме?

— Так. Я взяв із можливістю повернення.

— Тоді ввечері скажу.

— Домовилися.

Ми доїли обід. Я не відчула миттєвого полегшення й не забула роздратування тільки тому, що він визнав помилку. Але мені не довелося переконувати його, що я маю право сама розпоряджатися вихідними. Цього було достатньо, щоб повернутися до роботи без покарання мовчанням.

Знімання завершили о дев’ятнадцятій двадцять. Сонце так і не з’явилося. Петро Іванович переглянув суперечку із сином, попросив забрати одну фразу про невістку й письмово підтвердив решту. Ми запакували техніку, Софія звірила картки пам’яті, а Назар підписав кожен диск.

У машині я відкрила план монтажу. На понеділок не було нічого, чого не могла б зробити дистанційно.

— Квиток залишаємо, — сказала я.

— Ти впевнена?

— Так. Але наступного разу бронюй, а не купуй. І пиши мені одразу.

— Добре.