Розділ 19. Правда без видовища

Остаточну угоду про мій вихід підписали в понеділок.

До неї додали дев’яносто два випуски. У шістдесяти одному мене зазначили авторкою або співавторкою тексту, у решті — шеф-редакторкою. Ще вісім матеріалів залишили на окрему перевірку через утрачені чернетки. Мама підтвердила мій внесок у письмовій заяві, Назар — історією монтажних файлів, колишні редактори — листуванням.

На сторінці «Вголос» з’явився повний склад команди за роками. Для старих відео додали імена в описи. Новий пілотний випуск мав правильні титри у файлі. Я отримала перелік уривків, які могла використовувати в портфоліо, та рекомендаційний лист із формулюванням «керувала редакційною командою і створенням сценаріїв».

Марина перевірила кожну сторінку.

— Після підписання компанія може й далі використовувати матеріали за переліком, — нагадала вона. — Ви не маєте права вимагати видалення лише тому, що змінили ставлення до проєкту.

— Розумію.

— А компанія не може приписувати вам нові матеріали або розраховувати на безоплатні консультації.

Мама сказала:

— Розумію.

Артем сидів біля вікна. Він уже передав основні доступи й останній тиждень майже не з’являвся в студії. На столі перед ним лежав окремий договір про продаж частки.

Незалежна оцінка виявилася нижчою за суму, яку він назвав спочатку, і вищою за те, що мама могла сплатити одразу. Вони погодили викуп частинами протягом двох років. До повної оплати Артем зберігав право на фінансові звіти, але не втручався в щоденне управління. Частка переходила мамі поетапно відповідно до виплат.

— Це не стосується вашої угоди, — сказала Марина, помітивши, що я читаю першу сторінку.

— Знаю. Просто хочу переконатися, що після мого виходу ніхто не скаже, ніби я мала щось завершити між ними.

Адвокат Артема відповів:

— Усі зобов’язання сторін перелічені. Ви не поручителька й не посередниця.

Я поставила підпис.

Мама підписала від імені компанії. Артем — як співвласник, що підтверджував відсутність заперечень до використання ранніх матеріалів. Потім ми обмінялися примірниками.

Марина окремо передала мені календар виконання: до кінця тижня — перша виплата за ранні сценарії, протягом десяти днів — рекомендаційний лист, протягом місяця — виправлення решти підтверджених описів. Якщо студія пропускала строк, спочатку надсилалося письмове нагадування, потім нараховувалася передбачена угодою пеня.

— Не треба щодня перевіряти всі дев’яносто два посилання, — сказала вона. — Ми зробимо автоматичний звіт і вибіркову перевірку.

— Я б не перевіряла щодня.

Марина подивилася на мене поверх окулярів.

— Добре. Тоді я попередила іншу Дарину, яка створила таблицю з дев’яноста двома рядками й кольоровими позначками.

— Таблиця потрібна.

— Потрібна. Цілодобове спостереження — ні. Угода має звільнити вам час, а не створити нову роботу контролерки.

Я закрила свій примірник. Навіть захист меж міг перетворитися на стару звичку, якщо я не дозволю іншим виконати власні зобов’язання.

— На цьому все? — запитав він.

— Щодо моєї роботи — так, — сказала Марина. — Залишилася передача останнього архіву в п’ятницю. Вона вже оформлена актом і не потребує нових переговорів.

Артем подивився на мене.

— Я не буду на презентації «Почати знову». Не хочу створювати незручність.

— Добре.

— Це не спроба змусити тебе запросити.

— Я зрозуміла.

Йому знову хотілося пояснити правильний учинок, щоб я побачила зміни. Я не сперечалася й не винагороджувала.

У коридорі він наздогнав мене востаннє.

— Мої повторні аналізи теж негативні, — сказав і надіслав файл. — Розумію, що це не скасовує твоїх.

— Дякую за інформацію.

— І за презентацію… Я справді вважав, що полегшую тобі життя. Тепер бачу, що забрав право вибору.

— Добре, що бачиш.

— Ти колись зможеш згадувати мене не лише через те, що сталося?

Я могла відповісти жорстко. Могла сказати, що він утратив право питати. Натомість подумала про фотографії на верхній полиці.

— Можливо. Але це не означатиме повернення чи дружби.

— Я знаю.

— Тоді бережи себе.

— Ти теж.

Ми розійшлися до різних ліфтів. Його вихід не був покаранням із красивою справедливістю. Він отримував гроші за частку, мав досвід і вже вів переговори з іншою продюсерською компанією. Водночас утратив стосунки, студію, яку будував три роки, і репутацію людини, якій я могла довірити будь-яке рішення.

Цього було достатньо. Я не потребувала його руйнування.

Останній робочий день у «Вголос» настав у п’ятницю за тиждень до презентації.

Я передала новій шеф-редакторці архів і календар. Мама найняла жінку з компанії, що виробляла новини. Та мала власний досвід керування й одразу попросила письмово визначити право фінального рішення. Її не лякала мама як ведуча, бо вона не була її донькою.

Ми провели десять годин консультацій, передбачених угодою. Я показала, як зберігалися згоди гостей, де лежали перевірені довідки, які теми мали юридичні ризики. Не пояснювала, як заспокоїти Світлану перед складним ефіром. Це більше не було посадовою інструкцією.

Після останньої консультації нова шеф-редакторка попросила поговорити без мами.

— Я хочу прямо спитати, — сказала вона. — Ви йдете тому, що Світлана не приймає редакційного керівництва?

— Це одна з професійних проблем, але не єдина причина.

— Особисту можете не пояснювати. Мені треба знати, чи повноваження, записані в договорі, працюватимуть на практиці.

— Перевіряйте діями. Якщо Світлана змінить текст без погодження, зафіксуйте. Якщо власниця компанії підтримає її як ведучу всупереч договору, вимагайте письмової відповіді. Не покладайтеся на те, що вона моя мати й я знаю, як її переконати.

— А як її переконати?

Я майже відповіла. Могла перелічити: дати їй виговоритися, не критикувати перед гримеркою, запропонувати два варіанти замість одного. Потім зрозуміла, що передам новій працівниці не редакційні знання, а інструкцію з обслуговування маминих емоцій.