Розділ 18. Мій вибір

Першою відповіддю було:

— Ти повинен погодитися.

Данило сидів навпроти й чекав продовження.

— Це хороший проєкт, нормальна оплата й лише три місяці, — додала я. — Ми знайомі недовго. Було б безглуздо відмовлятися через мене.

— Я не питав, що повинен зробити.

— Але це очевидно.

— Для кого?

Я закрила лист на екрані.

— Для будь-якої дорослої людини.

— Тоді навіщо я показав тобі до рішення?

Звична схема вже працювала. Я швидко визначала правильну відповідь, прибирала власні потреби й пропонувала іншій людині зручну свободу. Потім могла б три місяці мовчати про образу, бо сама сказала їхати.

— Добре, — сказала я. — Почну ще раз.

Данило кивнув.

— Я хочу, щоб ти прийняв контракт. І водночас хочу продовжити наші стосунки. Мені страшно, що три місяці відстані обірвуть їх до того, як вони справді почалися.

— Оце вже відповідь.

— Не коментуй, наче викладач.

— Вибач. Я теж хочу погодитися. І не хочу просто повідомити тобі дату від’їзду.

— Ти міг би відмовитися?

— Міг. Але тоді чекав би, що наші стосунки виправдають відмову. Це поганий борг на початку.

— Згодна.

Ми відкрили календар. Перший місяць Данило мав провести у Варшаві й Празі, другий — у Берліні, третій — між Вільнюсом та Ригою. Виробнича компанія оплачувала один короткий приїзд додому. Дати можна було погодити після графіка героїв.

— Я не хочу щовечірнього обов’язкового дзвінка, — сказав він. — На зніманнях день може закінчитися вночі.

— І я не хочу сидіти біля телефону. Двічі на тиждень домовляємося про довгу розмову. В інші дні пишемо, коли можемо.

— Якщо не відповідаю кілька годин, це не означає проблему.

— Якщо зникаєш на добу, попереджаєш.

— Домовилися. Ти теж.

— Один приїзд — коли?

— Якщо «Почати знову» пройде до фіналу, на презентацію. Якщо ні — десь посередині.

— Не треба будувати все навколо конкурсу.

— Це наш спільний проєкт. І я хочу бути на показі, якщо він буде.

— Тоді зафіксуй у відповіді виробничій компанії, що тобі потрібні три вільні дні в межах контракту.

— Зроблю.

Ми домовилися ще про одну річ: через місяць чесно запитаємо, чи обох влаштовують ці стосунки. Не називатимемо розривом будь-яку втому, але й не триматимемося лише тому, що вже склали правила.

— Звучить так, наче ми плануємо випробувальний строк, — сказала я.

— Будь-які нові стосунки ним є. Просто зазвичай люди не вносять дату в календар.

— Ми не вноситимемо.

— Добре. Запам’ятаємо приблизно.

Данило прийняв пропозицію того ж дня. У листі зазначив три місяці й заздалегідь погоджену триденну перерву. Виробнича компанія підтвердила умови.

До від’їзду залишалося дванадцять днів. Ми не намагалися провести разом кожну годину. Я завершувала передачу справ у «Вголос», він готував техніку й дозволи. Зустрілися тричі. Один вечір провели з Олесею, яка ставила Данилові питання про улюблені фільми й жодного — про його наміри щодо мене.

Коли він пішов забрати напої, вона нахилилася до мене.

— Подобається.

— Він чи те, як я поруч із ним поводжуся?

— Обоє. Ти вже двічі з ним не погодилася й не пояснила мені потім, що насправді він мав рацію.

— Високий стандарт.

— Після Артема починаємо з перевірюваного.

Я штовхнула її плечем. Данило повернувся, і Олеся змінила тему.

За три дні до від’їзду я залишилася в нього. Рішення не виникло після вина чи сварки. Ми вечеряли, перевіряли згоду Галини на конкурсну подачу й говорили про ранкове таксі до аеропорту. Потім Данило запитав, чи хочу я лишитися.

— Так, — відповіла я.

— Ти впевнена?

— Так. І я маю результати аналізів. Перші негативні, повторні ще попереду. Лікарка радила захист.

— У мене теж є недавні результати. Покажу, якщо хочеш.

— Хочу.

Він показав медичний файл без образи на саме запитання. Ми домовилися про захист і про те, що будь-хто може зупинитися без пояснення.

У спальні я на мить згадала мамину руку на нашому простирадлі. Не тому, що Данило зробив щось схоже. Я не хотіла згадувати, але не могла одразу позбутися цього образу.

— Зачекай, — сказала я.

Він зупинився.

— Хочеш піти?

— Ні. Мені потрібна хвилина.

Ми сіли поруч. Данило не торкався мене, доки я сама не взяла його за руку.

— Тепер хочу, — сказала я.

Далі не було потреби доводити сміливість або поспішати. Уранці ми прокинулися пізніше, ніж планували, поснідали й посперечалися, хто забув поставити телефон на зарядку. Близькість не виправила минулого й не зробила нас готовою парою. Вона була нашим рішенням у конкретний вечір.

Першу зустріч з Іриною Бойко призначили наступного дня.

Її кабінет містився в старому будинку без вивіски. У приймальні стояли три однакові крісла, на столі — вода й серветки. Ірина була в темно-синій сукні, говорила спокійно й не називала нас «дівчатами», як іноді робили мамині знайомі.

— У мене немає мети примирити вас за будь-яку ціну, — сказала вона після знайомства. — Спочатку хочу почути, навіщо кожна прийшла.

Мама відповіла першою:

— Я хочу повернути доньку.

— Що для вас означає повернути?

— Щоб ми могли спілкуватися. Бачитися не лише в присутності юристів. Щоб вона колись знову мені довіряла.

Ірина звернулася до мене.

— А ви?

— Хочу зрозуміти, чи мама здатна прийняти обмежені стосунки без постійних спроб повернути все, як було.

— Тобто ваші цілі відрізняються. Це нормально. Сьогодні не будемо вирішувати, яка переможе. Почнімо з події, після якої ви сюди прийшли.

Мама розповіла коротку версію: зблизилася з Артемом через самотність, двічі вступила з ним у сексуальний зв’язок, збрехала мені й тепер шкодувала.

— Зупинися, — сказала я.

Ірина подивилася на мене.