Розділ 17. Мама без камери

— Я не повернуся, — сказала я.

Артем стояв біля лавки, засунувши руки в кишені пальта. Раніше після такої відповіді він почав би шукати умову, яку можна змінити. Тепер просто дивився на мене.

— Ти навіть не хочеш знати, що я готовий зробити?

— Ні.

— Я піду зі студії. Продам частку. Не спілкуватимуся зі Світланою. Можемо почати з терапії, не з квартири чи стосунків.

— Ти вже йдеш зі студії через конфлікт із мамою. Не подавай це як жертву заради мене.

— Рішення можна змінити. Я не зміню.

— Це твоє рішення.

Він потер долонею край лавки.

— З Данилом усе серйозно?

— Я не обговорюватиму його з тобою.

— Ви разом працюєте. Це може вплинути на передачу справ.

— Наш новий проєкт не належить «Вголос». На передачу він не впливає.

— Я не про документи.

— А інша частина більше не твоя.

Артем повільно кивнув.

— Ти завжди вміла відділяти почуття від практичних рішень. Я думав, що й цього разу буде так.

— Що саме ти думав?

Він не хотів відповідати. Я чекала.

— Що ти розлютишся, поїдеш до Олесі, може, не говоритимеш зі мною кілька тижнів. Але прийдеш на зустріч із «Пульсом». Закінчиш пілотний випуск. Потім ми поговоримо й знайдемо спосіб жити далі.

— Ти розраховував, що я врятую роботу, а заодно й наші стосунки.

— Я не формулював так.

— Але саме цього чекав.

— Так.

— Навіть коли домовлявся з мамою збрехати про Вінницю?

— Особливо тоді. Я думав, якщо це буде один випадок, ти зможеш колись…

— Пробачити?

— Принаймні не викреслити все.

Я поставила коробку на лавку, бо вона стала важкою.

— Ти не уявляв, що я справді піду.

— Ні.

Це було найточніше зізнання Артема. Він не вважав мене слабкою. Навпаки, вірив у мою витримку настільки, що зробив її частиною власного плану.

— Тепер уявляєш, — сказала я.

— Так.

— Тоді більше не чекай під моїм будинком.

— Не чекатиму.

Він підняв коробку й подав мені.

— Там фотографії. Я не знав, що з ними робити.

— Міг залишити собі або викинути.

— Не зміг.

— Я теж поки не знаю. Розберу сама.

Артем відійшов. Біля тротуару на нього чекала машина сервісу. Він сів і поїхав, не обертаючись.

Удома я відкрила коробку. Там були страховий поліс, гарантія на пилосос, дві мої книжки й конверт із фотографіями з поїздок. На одній ми стояли біля моря, засмаглі й задоволені. На іншій збирали меблі в цій квартирі. Я не рвала фотографій. Поклала конверт на верхню полицю шафи. Можливо, колись зможу дивитися на них як на частину життя, а не перелік речей, які не помітила.

Олеся подзвонила, коли я складала документи.

— Як побачення?

— Хороше.

— Це все? Я чекала звіту щонайменше на двадцять хвилин.

— Ми поцілувалися.

— Уже краще. А голос у тебе такий, ніби після цього ти заповнила податкову декларацію.

— Біля будинку чекав Артем.

Олеся вилаялася.

— Він стежив?

— Каже, привіз коробку й побачив випадково. Повідомлення справді писав.

— Що хотів?

— Повернути мене.

— Після того, як побачив Данила.

— І після того, як мама припинила з ним особистий контакт.

— Дуже вчасне кохання.

Я сіла на підлогу біля коробки.

— Колись я хотіла б почути від нього саме це. Що готовий піти зі студії, на терапію, почати спочатку.

— А зараз?

— Нічого. Навіть злості майже немає. Просто не хочу назад.

— Це нормально.

— Не кажи «нормально» лише тому, що я твоя подруга.

— Добре. Це зручно для мене, бо мені не доведеться вигадувати, як сидіти з ним за одним столом. Але рішення твоє.

— Фотографії залишити чи викинути?

— Не знаю. Склади туди, де не бачитимеш щодня. Не всі речі треба вирішувати в той самий вечір.

Я вже так зробила. Її відповідь підтвердила, що відкладене рішення не завжди означає слабкість.

Данилові написала, що Артем чекав біля будинку.

Він відповів: «Ти в безпеці?»

«Так. Поговорили. Я відмовила».

«Хочеш, щоб приїхав?»

Я подумала й написала: «Ні. Побачимося, як домовлялися».

«Добре».

Він не приїхав усупереч відповіді, щоб довести турботу.

Наступного тижня Артем офіційно повідомив команді, що залишить посаду виконавчого продюсера після завершення пілотного випуску. Фінансові повноваження тимчасово переходили бухгалтерці й мамі, рекламні переговори — зовнішньому консультантові. Два короткі випуски довелося скасувати: без Артемових домовленостей не підтвердили локації та спонсорські інтеграції.

На зборах він говорив спокійно. Не звинувачував мене й маму. Сказав, що власники не погодили майбутню модель управління, тому починають переговори про продаж його частки.

Звукорежисер запитав, чи це означає нові скорочення.

— Поки ні, — відповів Артем. — Перехідний бюджет покриває два місяці. Далі залежить від рекламних договорів і рішення «Пульсу».

Після зборів почалася передача доступів. З’ясувалося, що частина рекламних кабінетів була прив’язана до Артемового особистого номера, а два договори з підрядниками зберігалися лише в його пошті. Бухгалтерка склала перелік, мама призначила строк, Артем погодився перенести все на корпоративні адреси.

Раніше я сиділа б поруч і перевіряла кожен рядок. Тепер працювала над власним актом передачі. Коли мама попросила подивитися список доступів, я відповіла:

— Це не редакційний архів. Запроси консультанта з безпеки або попроси бухгалтерку перевірити.

— Ти швидше помітиш, чого бракує.

— Можливо. Але через тиждень мене тут не буде. Вам потрібна людина, яка відповідатиме й далі.

Вона не сперечалася. Найняла фахівця на два дні. Він знайшов ще три сервіси, про які ніхто не згадав. Компанія витратила гроші, зате більше не залежала від моєї пам’яті.