Розділ 12. Не для помсти

Марина відповіла в суботу вранці.

«Студія має право використовувати службовий текст за чинними договорами. Це не скасовує вашого права на зазначення авторства. Надішліть вимогу компанії, а не окремим працівникам. Дайте розумний строк для виправлення опису та метаданих. Щодо самого відео запропонуйте варіант, який не потребує повторного завантаження».

Ми разом склали офіційного листа. Я не вимагала видалити випуск і не оцінювала мамин учинок. Просила протягом одного робочого дня додати моє ім’я до опису, титрів на сторінці проєкту й внутрішньої бази авторів. Для наступних використань тексту авторство мало зазначатися одразу.

Артем прочитав лист через сім хвилин. Відповів лише в понеділок:

«Помилку в описі виправлено. До сторінки проєкту зміни внесемо сьогодні. Відеофайл повторно не завантажуватимемо через втрату статистики. Внутрішню перевірку порядку титрування розпочато».

Я відкрила випуск. Під відео з’явилося: «Авторка вступу — Дарина Черненко». Не велика перемога, а один правильний рядок, який мав стояти там від початку.

Мама не написала нічого.

Опівдні Олеся надіслала посилання без коментаря. Воно вело на невеликий канал про життя відомих людей. Заголовок повідомлення був: «Донька Світлани Черненко залишає мамин проєкт через чоловіка».

У тексті не називали Артема й не писали про секс. Автор стверджував, що в команді «Вголос» стався особистий конфлікт, пов’язаний із близьким для обох жінок чоловіком. Через нього я нібито вимагала частину бізнесу, а після відмови зірвала угоду з платформою.

Наприкінці стояло: «Представники студії ситуацію не коментують».

Я перечитала двічі. Найгіршим було не те, що хтось наблизився до правди. Мене знову описали лише як доньку Світлани. У тексті не було ані слова про мою роботу, авторство чи перехідну угоду. Я стала ображеною родичкою, яка через чоловіка нашкодила маминій справі.

Коментарі з’являлися швидко.

«Мабуть, не поділили коханця».

«Донька вирішила забрати готовий бізнес».

«А я думала, вони ідеальна сім’я».

Я закрила сторінку.

Олеся подзвонила.

— Це не я, — сказала вона одразу.

— Знаю.

— Я нікому не розповідала. Навіть сестрі.

— Знаю.

— Хто ще знає?

— Бабуся, Марина, Артем, мама. Данило знає лише про особистий конфлікт. Команда може здогадуватися, але без подробиць.

— Мама могла сказати комусь у гримерній.

— Або Артем братові. Або хтось почув уривок. Не хочу звинувачувати без доказів.

— Що робитимеш?

— Поки нічого.

— Вони вже виставили тебе винною.

— Якщо я зараз опишу спальню, це не поверне мені авторства. Лише дасть каналу продовження.

— Але мовчання теж виглядає як згода.

— Тоді скажу про роботу. Без особистого.

Олеся погодилася прочитати заяву перед публікацією. Я відкрила документ, але не встигла написати першого речення — подзвонила мама.

— Це ти? — запитала вона.

— Що саме?

— Не вдавай, що не бачила канал. Хто ще міг розповісти?

— У повідомленні немає правди. Там є чутка про чоловіка.

— Зате всі зрозуміють, що йдеться про Артема.

— Ти зрозуміла, бо знаєш. Інші поки лише вигадують.

— Ти погрожувала, що маєш право говорити про своє життя.

— Право не означає, що я вже це зробила.

— Олеся знала.

— Не звинувачуй її.

— Я нікого не звинувачую. Просто намагаюся зрозуміти.

— Ти почала розмову словами «це ти».

Мама замовкла. Я чула, як вона ходить кімнатою.

— Артем каже, що не розповідав.

— І ти йому віриш?

— Він розуміє наслідки для бізнесу.

— Тобто коли йдеться про твою репутацію, його слово знову надійне.

— Не перекручуй. Я зараз не захищаю його.

— Ти зателефонувала не спитати, чи я в порядку після чужої брехні. Тебе цікавить, чи я помстилася.

— Бо ця публікація може знищити все.

— У ній мене звинувачують у вимозі частки й зриві угоди. Це шкодить і мені.

— Тебе майже ніхто не знає.

Фраза вирвалася в неї швидше, ніж вона встигла зупинитися.

— Саме так, — сказала я. — Бо шість років усі знали лише твоє ім’я.

— Дарино, я не це мала на увазі.

— Але сказала правду.

Я завершила виклик.

За хвилину мама написала: «Пробач. Це було жорстоко й несправедливо».

Одразу після неї подзвонила Леся Миколаївна.

— Я нікому не казала, — повідомила вона. — Учора до мене телефонувала сусідка й питала, що у вас за чоловік. Я сказала, що не її справа.

— Правильно сказала.

— Може, мені написати під тією публікацією, що ти не вимагала бізнесу?

— Не треба.

— Але вони брешуть.

— Якщо ти вступиш у коментарі, завтра напишуть окремо про бабусю Світлани Черненко. Ми лише дамо їм новий матеріал.

— То що, мовчати?

— Не про все. Я скажу про роботу. Особисте поки не коментуватиму.

— Світлана впевнена, що це Олеся.

— Вона вже подзвонила мені з цим.

— Я сказала, щоб не чіпала дівчину. Світлана вчора плакала, що ти ніколи їй не повіриш, а сьогодні сама звинувачує без доказів.

— Бабусю, не треба сварити її від мого імені.

— Я сварю від свого.

Раніше я попросила б бабусю стежити, чи мама їсть і приймає ліки. Цього разу не запитала.

— Якщо журналісти телефонуватимуть, нічого не підтверджуй, — сказала я. — І не заперечуй деталей, яких вони не назвали. Просто скажи, що не коментуєш.

— Добре. Ти сама як?

Це було перше пряме запитання про мене.

— Зла. Але знаю, що робитиму.

— Подзвони, якщо захочеш приїхати без Світлани.

— Подзвоню.

Я завершила розмову й повернулася до заяви.

Я не відповідала. Відкрила документ і написала заяву:

«Я завершую роботу в проєкті “Вголос” після погодженого перехідного періоду. Рішення пов’язане з професійними та особистими обставинами, які я не обговорюватиму публічно. Я не вимагала частки компанії та не блокувала завершення пілотного випуску. Наразі сторони документують мій авторський внесок у створення формату й окремих матеріалів. Прошу не поширювати припущення про моє особисте життя».