Розділ 8. Донька, яка все владнає

Наступного ранку я записалася до приватної лабораторії.

Адміністраторка запитала, коли був можливий ризик, чи маю симптоми й які саме аналізи хочу здати. Я не знала назв. Довелося записатися ще й до лікарки, яка пояснила строки: частину тестів можна зробити одразу, деякі доведеться повторити пізніше.

— Ваш партнер повідомив про інший контакт? — запитала вона.

— Я дізналася сама.

— Контакт був захищений?

— Він каже, що так.

— Ви довіряєте цій інформації?

— Ні.

Лікарка не перепитувала, з ким він був. Записала перелік, пояснила, від чого аналізи не захищають, і порадила до остаточних результатів не починати нових статевих стосунків без захисту. Її спокій допоміг. Для неї моя ситуація була не скандалом, а медичним ризиком із конкретним порядком дій.

У коридорі лабораторії я оплатила рахунок. Ще одна сума, якої не було в моїх планах. Сфотографувала чек і кілька секунд думала, чи надіслати Артемові. Мала право вимагати компенсації, але не хотіла починати розмову до консультації з Мариною. Зберегла фото в папку з документами.

Потім усе ж написала Марині. Вона відповіла за десять хвилин: вимога відшкодувати медичні витрати не була шантажем, якщо я не пов’язувала її з мовчанням або робочими поступками. Порадила сформулювати коротко й не сперечатися про мораль.

Я надіслала Артемові чек: «Через інформацію про другий сексуальний контакт я здала аналізи. Частину доведеться повторити. Прошу компенсувати теперішні й наступні витрати. Також пройди обстеження та надішли результати».

Він подзвонив. Я відхилила виклик.

«Я заплачу. Ми користувалися захистом».

«Ти вже збрехав про кількість разів. Я не можу покладатися на твоє слово».

Відповідь довго не з’являлася. Потім він написав: «Світлана все розповіла?»

«Достатньо для медичного рішення».

«Дарино, мені шкода, що тобі доводиться через це проходити».

Я прочитала й відчула, як повертається знайоме бажання виправити речення. У формулюванні «доводиться проходити» не було сказано, хто створив ризик. Артем приховав його й після викриття продовжив брехати.

Відповіла: «Перекажи суму за реквізитами з чека. Решту обговорюватимемо письмово».

Гроші надійшли до того, як я доїхала до студії. Без коментаря. Я зберегла підтвердження разом із рахунком і не подякувала за повернення витрат, яких не мала б без нього.

Після лабораторії поїхала до студії. Мама вже записувала коротку рекламну вставку. Я бачила її через скло: вона тримала в руці картку, хоча знала текст напам’ять. На третій спробі збилася, вибачилася перед звукорежисером і почала спочатку.

Раніше я зайшла б у студію, скоротила речення й стала перед камерою, щоб вона дивилася на мене замість об’єктива. Тепер лишилася в коридорі. Гостьова редакторка сама запропонувала поділити фразу на дві. Мама погодилася й записала вставку з четвертої спроби.

Нічого не зруйнувалося без моєї участі.

Близько обіду подзвонила Леся Миколаївна.

— Світлана все розповіла, — сказала вона без привітання.

— Усе — це що саме?

— Про Артема. Про готель і твою квартиру. Я досі не можу повірити.

— Я теж не могла.

— Приїдь до мене ввечері. Треба поговорити.

— Якщо мама буде там, я не приїду без попередження.

— Буде. Я обох вас запрошую.

— Бабусю, я не хочу родинного суду.

— А я не хочу померти, знаючи, що ви більше ніколи не сядете за один стіл.

— Ти не помираєш.

— У моєму віці це ніколи не можна стверджувати напевно.

Маніпуляція була настільки звичною, що я майже засміялася.

— Я приїду на годину. Якщо почнуться розмови про те, що я повинна пробачити, піду раніше.

— Добре. Я приготую вечерю.

— Не треба робити свято.

— Люди мають їсти, навіть коли поводяться як останні дурні.

Це стосувалося мами. Можливо, й мене теж.

О сьомій я приїхала до бабусиної квартири. Двері відчинила мама. Вона відступила, пропускаючи мене, й не намагалася обійняти.

У вітальні Леся Миколаївна накрила стіл на трьох: тушкована картопля, салат, запечена риба. Жодного святкового посуду. Я зняла пальто й сіла на місце біля вікна, де сиділа з дитинства.

Перші кілька хвилин ми їли мовчки. Мама майже не торкалася їжі. Бабуся двічі попросила її покласти телефон подалі, хоча той навіть не світився.

— Я скажу першою, — почала Леся Миколаївна. — Дарино, пробач, що просила тебе мовчати, не знаючи правди. Я думала, Світлана знову посварилася з тобою через роботу або чоловіка, який не має до тебе стосунку.

— Уже має, — сказала я.

Мама заплющила очі.

— Я не збираюся принижувати тебе за столом, — звернулася до неї бабуся. — Але й говорити, що всі помиляються, не буду. Так не всі помиляються.

— Я знаю, мамо.

— Якби знала раніше, не зробила б удруге.

Мама відклала виделку.

— Я прийшла не для того, щоб ви обидві мене судили.

— А для чого? — запитала я.

— Бабуся сказала, що ти погодилася поговорити про наші стосунки, а не тільки про Артема.

— Говори.

Вона подивилася на Лесю Миколаївну.

— Можна без тебе?

— Це моя квартира, — відповіла бабуся. — Але я піду дивитися новини на кухню. Якщо почнете кричати, зачиніть двері.

Вона забрала тарілку й вийшла. Мама пересіла ближче, але залишила між нами один стілець.

— Те, що я скажу, не є виправданням, — почала вона.

— Ти це вже казала.

— Бо ти будь-яку мою спробу пояснити сприймаєш як перекладання провини.

— Поки що після пояснень завжди з’являлася моя частина відповідальності.

— Не за секс з Артемом. За те, якими стали наші стосунки.

— Добре. Я слухаю.

Мама розправила серветку на колінах.

— Поруч із тобою я давно не почуваюся дорослою. Ти вирішуєш, що мені вдягнути, які інтерв’ю брати, що їсти перед ефіром, коли йти до лікаря. Якщо я не погоджуюся, ти говориш зі мною як із недисциплінованою працівницею.