Розділ 4. Його пояснення

Після розмови з мамою я подзвонила власникові квартири й попросила дозволу замінити замок.

Він здивувався, але не став розпитувати. Сказав купити такий самий циліндр, залишити йому запасний ключ і не пошкодити двері. Майстер міг приїхати наступного ранку.

— Ти впевнена, що хочеш ночувати там сама? — запитала Олеся, коли я розповіла.

— Ні.

— Це чесно.

— Але якщо не повернуся зараз, далі буде важче.

Вона не сперечалася. Допомогла вибрати новий замок і змусила записати її номер у швидкий набір, хоча він і так був там роками.

Кур’єр забрав Артемові ліки та кабель о десятій. За пів години Артем написав: «Дякую. Я ще маю ключ. Привезу ввечері, якщо дозволиш».

Я відповіла: «Залиш у консьєржа».

До кінця робочого дня він не написав більше нічого. Я сподівалася, що він нарешті почув просте прохання.

Близько шостої подзвонила бабуся. Леся Миколаївна рідко телефонувала в будні: вважала, що будь-яка розмова після дев’ятої ранку відриває людину від роботи. Якщо набирала сама, значить, мама вже встигла їй поскаржитися.

— Дариночко, ти зайнята?

— Уже виходжу зі студії. Щось сталося?

— Це я хотіла в тебе спитати. Світлана приїхала вчора пізно, очі червоні, нічого не їсть. Каже, ви посварилися.

Я зупинилася біля виходу. У скляних дверях відбивалася приймальня й моє обличчя, втомлене більше, ніж учора вранці.

— Запитай у неї, через що.

— Питаю. Вона плаче й каже, що зробила помилку. Ти ж знаєш її: накрутить себе, а потім тиск піднімається.

— Бабусю, виклич їй лікаря, якщо піднявся тиск.

— Та який лікар? Їй із тобою поговорити треба.

— Ми вже говорили.

— І що, не можна ще раз? Ви ж одна в одної найближчі.

Раніше ці слова одразу змусили б мене телефонувати мамі. Я б з’ясувала, чи вона прийняла ліки, замовила їжу й вислухала все, що вона не сказала власній матері. Тепер я уявила, як Світлана сидить у бабусиній кухні й чекає, коли звична система знову запрацює.

— Я не можу зараз її заспокоювати.

— Ти так говориш, наче вона тобі чужа.

— Ні. Саме тому мені важко.

Леся Миколаївна помовчала.

— Вона тебе образила?

— Так.

— Сильно?

— Дуже.

— Чоловік?

Бабуся знала маму краще, ніж хотіла визнавати.

— Нехай вона розповість сама.

— Дарино, родинне треба вирішувати між собою. Не розповідай поки стороннім, добре?

— Ти навіть не знаєш, що сталося.

— Зате знаю, як люди люблять чужі біди.

— Я не збираюся нічого публікувати. Але Олеся знає. І я говоритиму з тими, кому довіряю.

— Мати цього не переживе.

— Бабусю, зараз я не відповідаю за те, що вона переживе.

Вимовити це було важко. Леся Миколаївна не сперечалася, лише зітхнула.

— Добре. Я не лізтиму. Тільки напиши ввечері, що ти вдома.

— Напишу.

Я завершила розмову й відразу отримала повідомлення від мами: «Бабуся не знає подробиць. Я нічого їй не сказала».

Не відповіла. Те, що мама не назвала вчинку, не означало, що вона не залучила бабусю до розмови.

О сьомій вечора я піднялася на свій поверх і побачила його біля дверей.

Артем сидів на підвіконні, поклавши поруч невелику спортивну сумку. У руці тримав ключ. Коли відчинився ліфт, він одразу встав.

— Я просила залишити його внизу.

— Знаю.

— Тоді чому ти тут?

— Мені потрібно один раз поговорити з тобою без Світлани й без роботи.

— Ти міг попросити.

— Ти б відмовила.

— І вирішив, що моя відмова не має значення?

Він подивився на ключ у своїй долоні й простягнув його мені.

— Має. Я не заходив.

— Це дуже низька вимога до пристойності, Артеме.

— Я розумію.

— Не думаю.

Я забрала ключ. Можна було розвернутися й поїхати до Олесі, але тоді Артем залишився б у коридорі або чекав унизу. Я не хотіла ще одного вечора, побудованого навколо його рішень.

— Де твої речі? — запитала я.

— У брата. Я поживу в нього, доки знайду квартиру.

— Добре.

— Дарино, дай мені десять хвилин.

— П’ятнадцять. На кухні. У спальню ти не зайдеш.

Він кивнув.

Я відімкнула двері й пропустила його вперед. У квартирі пахло засобом для миття підлоги. Зранку перед роботою я замовила прибирання, а потім сердилася на себе за те, що заплатила чужій людині прибирати наслідки чужої зради. Пізніше вирішила, що це були добре витрачені гроші.

Артем поставив сумку біля входу.

— Там твої речі, — пояснив він. — Футболка, зарядка й блокнот. Вони лишилися в машині.

Я не пам’ятала, коли давала йому футболку. Взяла сумку й поставила в комору, не перевіряючи.

На кухні він сів на те саме місце, де сидів після мого повернення. Я залишилася стояти біля стільниці.

— Час пішов, — сказала я.

— Я не знаю, з чого почати.

— Почни з правди.

— Те, що ми сказали, правда. До того вечора між мною і Світланою нічого не було.

— Ви обоє називаєте його вечором, хоча я повернулася до п’ятої.

— Це просто слово.

— Для людей, які хочуть бути точними, у вас забагато «просто слів».

Артем потер долоні й поклав їх на стіл.

— Вона принесла папку. Я був злий через умови «Пульсу» й через те, що ти зранку знову змінила структуру пілотного випуску, не поговоривши зі мною. Ми почали сперечатися. Світлана сказала, що ти тягнеш усе на собі й уже не помічаєш людей поруч. Я відповів, що вона сама дозволила тобі керувати кожним її кроком. Розмова стала особистою.

— Далі вона сказала, що ти самотній?

Він завмер.

— Вона вже розповіла?

— Свою версію.

— Ми обоє говорили те, чого не мали говорити. Я поскаржився на наші стосунки. Вона — на ваші. Потім я її поцілував.

— Чому?

— Я не маю відповіді, яка тебе задовольнить.

— Мені не потрібне задоволення. Мені потрібен факт.