Розділ 3. Одна ніч

До квартири я повернулася того ж вечора разом з Олесею.

Артем дотримав слова: забрав костюми, дві коробки з взуттям, кавомолку, яку привіз зі своєї попередньої квартири, половину книжок із полиці у вітальні та зубну щітку. На місці, де вона стояла, залишився круглий слід від склянки.

Ліжко було застелене чистою білизною.

Я зупинилася у дверях спальні й не змогла зайти.

— Можу скласти тобі речі, — запропонувала Олеся.

— Це моя квартира.

— Я в курсі.

— Я не хочу виїжджати зі свого дому через них.

— Тоді не виїжджай. Але сьогодні можеш знову переночувати в мене.

Ми відчинили вікно. Олеся зняла постіль, хоча я сказала, що Артем уже її змінив. Вона склала все у великий пакет, винесла до передпокою й не питала, що з ним робити. Я протерла тумбочки, ручки дверей і вимикачі. На четвертій ручці зрозуміла, що поверхня чиста й я витираю її тільки через спогад про них. Тоді відклала ганчірку.

У шухляді Артем залишив зарядний кабель та упаковку пігулок від алергії. Я написала йому коротко: «Залишилися речі. Передам через кур’єра». Він відповів: «Не треба. Я сам заберу, коли дозволиш».

Я замовила кур’єра на ранок.

Мамин ключ лежав на кухонному столі. Поруч вона залишила записку: «Я не мала права приходити без твого дозволу. Пробач». Слово «пробач» стосувалося ключа. Про спальню в записці не було нічого.

Ми з Олесею перевірили вікна, замкнули двері й знову поїхали до неї. Я забрала ноутбук, робочі папки та одяг на кілька днів. У спальні провела не більше трьох хвилин.

Наступного ранку мені довелося відновлювати історію «Вголос» за старими файлами. Ганна дала нам два дні, і Артем уже надіслав таблицю, де назвав себе розробником комерційної та виробничої моделі. Це відповідало правді лише наполовину. Він справді знайшов перших великих рекламодавців, найняв постійну технічну команду й навів лад у фінансах. Але редакційний формат існував до нього.

Я знайшла сценарій першого випуску. У властивостях файла стояло моє ім’я та дата шестирічної давності. Потім знайшла лист, у якому пропонувала мамі назву. Вона відповіла: «Мені подобається, але ти точно думаєш, що люди захочуть слухати довгі розмови в інтернеті?»

Я всміхнулася, прочитавши це, й одразу відчула провину за усмішку. Наче один добрий спогад міг зробити мою теперішню лють нечесною.

Об одинадцятій мама написала: «Зустрінься зі мною без Артема. Будь-де, де тобі буде спокійно. Я відповім на все».

Я не хотіла бачити її. Водночас уже вдруге поверталася до їхньої однакової відповіді: один раз. Мені потрібно було почути мамину версію без Артема поруч.

Місце обрала я — кав’ярню на першому поверсі офісного центру, де нас ніхто не знав. Там не було диванів і тихих кутків: лише маленькі круглі столики, люди з ноутбуками та постійний рух біля каси. Мама не могла влаштувати сцену, не привернувши уваги.

Я прийшла раніше й сіла біля вікна. Замовила чорний чай. Їсти не намагалася: зранку Олеся змусила мене поснідати, і цього поки вистачало.

Мама запізнилася на сім хвилин. Раніше я обов’язково написала б їй після третьої. Тепер просто зафіксувала час.

Вона прийшла без макіяжу, у світлому плащі й великих темних окулярах. У приміщенні окуляри не зняла, доки не сіла навпроти.

— Дякую, що погодилася.

— Ти обіцяла відповісти на запитання.

— Відповім. Можна я спочатку скажу…

— Ні. Спочатку я запитаю.

Вона стиснула дужку окулярів і поклала їх біля серветниці.

— Добре.

— Коли ви почали листуватися не про роботу?

Мама насупилася.

— Ми не листувалися про щось особисте.

— Учора Артем сказав, що ти запитала його про документи. У вас є окреме листування.

— Усі в команді іноді пишуть одне одному окремо.

— Покажи.

Вона взяла телефон, але не розблокувала.

— Там можуть бути особисті розмови з іншими людьми. Я не зобов’язана віддавати тобі весь телефон.

— Я прошу показати чат з Артемом.

— Я видалила його.

— Коли?

— Учора.

— До того, як я вас застала, чи після?

Мама подивилася у вікно.

— Після.

— Навіщо видаляти робоче листування?

— Бо я не хотіла бачити його ім’я.

Вона відповідала швидко, але кожна відповідь вимагала від мене наступного запитання. Так мама поводилася під час невдалих інтерв’ю: говорила лише те, що могла довести співрозмовниця, і чекала, чи та знає більше.

— Розкажи все від моменту, коли прийшла до квартири.

Мама обхопила долонями чашку, якої ще не торкнулася.

— Я принесла договори. Артем був роздратований через переговори з «Пульсом». Сказав, що ти постійно змінюєш умови й не розумієш, як важко домовитися про гроші. Я захистила тебе. Ми посварилися.

— Через те, що ти мене захистила, він тебе поцілував?

— Ні. Не так. Розмова стала особистою. Він сказав, що я дуже самотня й ховаю це за роботою. Я відповіла, що він сам нещасливий, бо ви майже не бачитеся. Він налив вина. Ми обоє були виснажені, на нервах…

— Ви були п’яні?

— Ні. Я не виправдовуюся алкоголем.

— Тоді навіщо згадуєш вино?

Вона розгубилася.

— Я намагаюся точно розповісти.

— Продовжуй.

— Він поцілував мене. Я відповіла. Треба було одразу піти, але я не пішла. Далі ти знаєш.

— Я знаю лише те, що побачила.

Мама кивнула. Її пальці міцніше стиснули чашку.

— Це сталося один раз. Я присягаюся тобі.

— Коли саме ти зрозуміла, що хочеш його?

— Я не хотіла його до вчора.

— А після вчора хочеш?

— Ні.

— Хто з вас почав?

— Він мене поцілував.

— А ти?

— Я ж сказала: відповіла.

— Це не відповідь. Ти могла відсунутися, встати, нагадати, що він живе з твоєю донькою. Чому не зробила цього?

Мама довго мовчала. Біля каси бариста оголосив номер замовлення, і чоловік за сусіднім столиком підвівся забрати каву. Я чекала.