Розділ 2. До прямого ефіру

О пів на четверту я перестала вдавати, що сплю.

Гостьова кімната Олесі виходила вікнами на проспект. Навіть уночі знизу долинали двигуни, короткі сигнали й голоси людей біля цілодобової кав’ярні. Зазвичай я могла заснути під будь-який шум. Цього разу заважала не вулиця.

На телефоні було двадцять три повідомлення. Дев’ять від мами, одинадцять від Артема, решта — робочі. Я не відкривала особисті. Перевірила чат команди, відповіла Назарові, що нову дату скасованого знімання погодимо після обіду, і побачила запит від гримерки: який тон помади готувати Світлані для прямого ефіру.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб згадати: о другій ми мали провести годинне інтерв’ю з керівницею реабілітаційного центру. Ефір анонсували тиждень тому, рекламний допис уже вийшов, спонсор оплатив розміщення.

Я сіла на ліжку й відкрила протокол намірів. Уночі текст не змінився. Світлана й Артем залишалися авторами формату. Я — найманою спеціалісткою, якій пропонували підтвердити чужу версію історії проєкту.

Відповідь Ганні Лісовій я писала майже сорок хвилин. Перший варіант був надто довгим. У другому я намагалася пояснити, як виник «Вголос», хоча вона про це не питала. Залишила чотири речення:

«У розділі про авторів формату наведено неповні дані. Я не погоджувала цю редакцію й не можу її підписати. Прошу перенести підписання на два робочі дні, щоб сторони перевірили внесок кожного учасника та виправили текст. На заплановану зустріч о 09:00 прибуду».

Я поставила в копію маму й Артема та надіслала листа.

За хвилину подзвонив Артем.

Я відхилила виклик.

Він набрав знову. Після третього разу я написала: «Особисті розмови сьогодні не веду. За роботою пиши».

Відповідь з’явилася одразу: «Це робота. Ти ставиш під загрозу угоду».

«Тоді напиши, у чому саме помилка моєї вимоги».

Він нічого не написав.

Олеся прокинулася о п’ятій, побачила світло під дверима й зайшла без стуку. Її волосся стирчало в різні боки, на щоці відбився шов подушки.

— Ти хоч трохи спала?

— Хвилин сорок.

— На зустріч усе одно поїдеш?

— Так.

Вона сіла поруч і подивилася на відкритий документ.

— Можу сказати, що це погана ідея?

— Можеш.

— Це погана ідея.

— Якщо мене не буде, вони скажуть, що я погодилася або втратила здатність працювати. Я не підписуватиму. Тільки зафіксую заперечення.

— Ти говориш так, ніби йдеш не до людей, яких учора застала в ліжку, а на звичайну нараду.

— Інакше я не піду взагалі.

Олеся потерла обличчя долонями.

— Добре. Тоді спочатку душ, їжа й чистий одяг. Можеш узяти мою білу сорочку. Штани тобі будуть короткі, тому залишай свої.

— Мої пом’яті.

— У мене є праска.

— Ти не прасуєш навіть власний одяг.

— Сьогодні особливий день.

Я вперше за ніч усміхнулася. Олеся не звернула на це уваги й пішла ставити чайник.

О сьомій відповіла Ганна. Зустріч залишалася в розкладі, підписання вона призупинила до отримання письмових пояснень від студії. Наприкінці додала: «Особисті розбіжності не повинні впливати на підготовку пілотного випуску».

Я не знала, що саме їй уже розповів Артем. Слово «особисті» в моєму листі не вживалося.

До студії я приїхала за двадцять хвилин до зустрічі. На мені була Олесина сорочка, мій учорашній костюм і кросівки замість туфель. Сорочка виявилася завеликою в плечах, а від коміра пахло її парфумами. Це допомагало пам’ятати, що ввечері мені є куди повернутися.

Назар стояв біля монтажної з паперовим стаканчиком кави. Побачивши мене, він зняв навушники.

— Ти в порядку?

— Ні. Але працювати можу не весь день. Мені потрібна твоя допомога з ефіром.

Він не спитав, що сталося. Лише дістав телефон і відкрив розклад.

— Що взяти на себе?

— Перевір фінальні відеовставки, послідовність запитань і зв’язок із гостею. Під час ефіру стежитимеш за часом замість мене.

— А ти?

— Підготую вступ, проведу ранкову зустріч і залишуся на редакторському зв’язку. Якщо помітиш, що я пропустила сигнал або повторююся, не чекай мого дозволу. Втручайся.

Назар уважно подивився на мене.

— Настільки все погано?

— Я майже не спала.

Це була правда, якої йому поки вистачало.

— Добре, — сказав він. — Я впораюся.

У коридорі відчинилися двері гримерної. Мама вийшла в темно-зеленому костюмі, з рівно укладеним волоссям і обличчям, на якому не залишилося нічого від учорашньої розмазаної помади. Побачила мене й зупинилася.

— Дарино, нам треба поговорити.

— О дев’ятій почнеться зустріч.

— До дев’ятої ще п’ятнадцять хвилин.

— Я маю підготувати матеріали.

— Ти не читаєш моїх повідомлень.

— Саме так.

Назар відступив до монтажної й зачинив двері. Мама підійшла ближче, але цього разу не намагалася торкнутися мене.

— Ти ночувала в Олесі?

— Це не стосується роботи.

— Я питаю як мати.

— А я не готова відповідати як донька.

Вона опустила голос:

— Артем сказав, що ти відмовляєшся підписувати протокол через учорашнє.

— Я відмовляюся, бо в ньому неправильно зазначені автори.

— Ми можемо виправити формулювання пізніше. Це попередній документ.

— Якщо формулювання не має значення, виправити його зараз не проблема.

Мама подивилася на засклені двері переговорної. Там уже сидів незнайомий чоловік і переглядав щось на планшеті.

— Данило приїхав раніше, — сказала вона. — Не влаштовуймо цього в його присутності.

— Я не збираюся обговорювати наші особисті справи в його присутності.

— Але твій лист уже створив враження, що в нас конфлікт.

— У нас є конфлікт щодо авторства.

— Ти знаєш, що я ніколи не применшувала твоєї роботи.

Я подивилася їй в очі.

— Читала остаточну версію протоколу?

Мама не відповіла одразу.