Розділ 1. Мамині сережки

Мамині туфлі стояли біля нашої шафи.

Я впізнала їх одразу: темно-сині, на невисоких підборах, із вузькими сріблястими пряжками. Ми купили їх разом перед першим великим інтерв’ю для «Вголос». Мама тоді пів години переконувала продавчиню, що синій колір додає їй віку, а потім узяла дві пари й до кінця місяця позичала в мене гроші.

Спочатку я не злякалася і навіть не здивувалася. Світлана мала ключ від квартири. Я дала його їй минулої зими, коли ми з Артемом застрягли в Чернівцях через скасований рейс, а вдома лишився кіт Олесі, якого вона попросила погодувати. Кота давно забрали. Про ключ я не згадувала.

— Мам? — покликала я, зачиняючи двері.

Ніхто не відповів.

Я поставила робочу сумку на підлогу. Знімання в Бучі скасували за сорок хвилин до початку: герой випуску потрапив до лікарні з високою температурою. Назар повіз техніку назад до студії, а я вирішила заїхати додому забрати ноутбук і блокнот із правками. Артем мав бути на зустрічі з рекламодавцем. Мама — на примірюванні костюма.

Принаймні так було записано в спільному календарі.

Її пальто на вішаку не було. Біля туфель лежала велика шкіряна сумка, наполовину прикрита Артемовою курткою. Я нахилилася, дістала телефон і перевірила час. До примірювання залишалося двадцять хвилин. Можливо, мама забігла по дорозі, а куртка впала, коли вона шукала запасний ключ від студії. Можливо, Артем повернувся зі зустрічі й вони обговорювали завтрашні переговори.

Обидва пояснення були звичайними. Я трималася за них, доки не побачила сережку.

Вона лежала на паркеті за кілька кроків від спальні. Невелика срібна крапля з темним каменем. Я подарувала мамі ці сережки на сорок дев’ятий день народження. Вона вдягала їх, коли хотіла здаватися серйознішою, ніж почувалася.

З-за зачинених дверей спальні долинув її голос:

— Зачекай. Я не можу так швидко.

Артем відповів тихіше. Слів я не розібрала, але голос упізнала.

Я не пам’ятаю, як пройшла останні кілька кроків. Пам’ятаю долоню на ручці й те, що двері відчинилися без опору.

Мама сиділа на краю нашого ліжка, притримуючи біля грудей простирадло. Її блузка лежала біля тумбочки. Артем стояв до мене боком і застібав штани. На підлозі біля його ніг валялася упаковка від презерватива.

Вони обоє подивилися на мене.

Я не закричала. Не тому, що була сильнішою за інших жінок у такій ситуації. Я просто не могла вдихнути достатньо повітря для крику.

Артем першим ступив до мене.

— Дарино…

— Одягніться.

Він зупинився.

Мама відкрила рот, але нічого не сказала. Без другої сережки, з розмазаною помадою, вона не була схожа на телеведучу, яка вміла за сім секунд повернути розмову в потрібний бік. Я бачила перед собою жінку, яку знала все життя, і не розуміла, що з усього знаного про неї ще було правдою.

— Обоє, — уточнила я. — Одягніться і вийдіть до вітальні.

Я зачинила двері з того боку.

На кухні працювала витяжка. На столі стояли дві склянки з водою, одна з відбитком маминої помади. Поруч лежала синя папка з логотипом «Вголос». Отже, документи вона справді принесла. Це нічого не пояснювало.

Я вимкнула витяжку й сіла. Потім одразу підвелася, бо не могла залишатися на місці. Взяла свою склянку з сушарки, набрала води, зробила ковток і поставила її в мийку. Пальці слухалися. Я навіть не розлила воду.

Телефон завібрував у кишені. Назар написав, що техніку повернули без пошкоджень і що він чекатиме моїх вказівок щодо нової дати. Я надрукувала: «Дякую. Сьогодні нічого не переносимо. Напишу ввечері».

Відповідь вийшла з другої спроби. Першого разу я пропустила дві літери й кілька секунд дивилася на екран, не розуміючи, чому слово має дивний вигляд.

За кілька хвилин відчинилися двері спальні. Артем вийшов першим. Він заправив сорочку, але пропустив один ґудзик, тому нижній край перекосився. Мама йшла за ним, стискаючи в руці блузку, яку встигла вдягнути не на всі ґудзики. Вона побачила сережку в мене на долоні й торкнулася вуха.

— Я можу все пояснити, — сказав Артем.

— Сідайте.

— Дарино, послухай…

— Якщо ти хочеш, щоб я тебе слухала, сядь.

Він сів на край дивана. Мама лишилася стояти, наче чекала дозволу. Я поклала сережку на стіл між нами.

— Скільки разів?

Вони перезирнулися.

Цього вистачило, щоб у мене вперше затремтіли руки. Я сховала їх під стіл.

— Один, — відповів Артем.

— Це сталося вперше, — майже одночасно сказала мама.

— Сьогодні?

— Так, — сказав він.

Мама кивнула.

— Ви заздалегідь домовилися, що це буде ваша відповідь?

— Ні, — Артем нахилився вперед. — Нічого заздалегідь не було. Світлана принесла документи. Ми почали говорити про завтрашню зустріч, посварилися, потім…

— Через яку частину сварки ви опинилися в нашому ліжку?

Він опустив очі.

— Я не прошу подробиць, — сказала я. — Я хочу зрозуміти, скільки часу ви мені брешете.

— Ми не брехали тобі, — озвалася мама. — До сьогодні нічого не було.

Я подивилася на неї.

— Ти прийшла до мого дому, коли знала, що мене не буде.

— Я принесла папку. Ось вона. Ти сама просила зібрати всі старі договори перед зустріччю з «Пульсом».

— Я просила привезти їх у студію.

— Артем написав, що працює вдома.

— А ти вирішила, що зручніше їхати сюди, хоча примірювання в тебе за двадцять хвилин на іншому кінці міста?

Мама сіла в крісло. Вона завжди сідала саме туди, коли приходила до нас: під світильником було добре видно обличчя, а з кухні не падав різкий верхній промінь. Колись ця звичка мене смішила.

— Я не планувала цього, — сказала вона. — Ти маєш мені повірити.

— Ні. Не маю.

Вона здригнулася, ніби я підвищила голос. Насправді я говорила тихо. Мені доводилося стежити за кожним словом, бо інакше я могла сказати щось, про що потім шкодувала б. Не заради них. Заради себе.