Глава 22 “Ти мій Всесвіт!”

Минув рівно місяць після того грандіозного вечора, який назавжди змінив життя кожного з них. 

Офіційне оголошення результатів оцінювання екзаменаційної комісії перетворилося на справжнє свято для всієї їхньої невеликої компанії. Кевін, який зазвичай ніколи не розлучався зі своїми режисерськими нотатками й постійно гриз ковпачки від ручок, вперше на своїй пам'яті просто застиг від шоку перед дошкою оголошень. Усі члени суворого журі одноголосно поставили їхній виставі найвищий можливий бал, відзначивши не лише сміливу, нетипову драматургію та геніальні світлові рішення Джесіки, а й глибоку, проникливу акторську гру Узі та Крісса.

Святкування було гучним і щирим. Лілі вигукувала якісь абсолютно божевільні тости, Крісс обіцяв більше ніколи не скаржитися на складні костюми, а команда Ена лише змовницьки посміхалися, знаючи, яка величезна праця та скільки прихованих таємниць стоїть за цим тріумфом.

Проте найбільшим полегшенням для Узі стало інше. Вільям зник. Наступного ж дня після вистави в університеті пройшла чутка, що він терміново й без пояснень зібрав свої речі й назавжди покинув місто — чи то через сором від повного професійного провалу, чи то через якісь раптові особисті проблеми родини. Узі так і не дізналася справжньої причини його зникнення. Вона не мала жодного уявлення про те, яка саме кривава й безжальна крапка була поставлена в тій покинутій складській будівлі на околиці міста, і яка доля спіткала чоловіка, що наважився підняти на неї руку. Та їй це було й не потрібно. Дівчина була просто безмежно рада, що цей огидний шлейф минулого остаточно зник із її життя, залишаючи після себе лише чисте, світле повітря.

З початком літніх канікул її життя змінилося докорінно. Узі остаточно переїхала жити до Ена в його просторий будинок. Більше не було нічних вигадок, аби приховати свої почуття від чужих очей, не було остраху й самотності в порожній кімнаті. Вона прокидалася під м'яким променями вранішнього сонця від того, що Ен обережно цілував її у плече або приносив прямо в ліжко її улюблену каву. Вони вчилися жити разом, насолоджувалися кожною вільною хвилиною, готували вечері, слухали музику й просто дихали цим легким, теплим літом.

Наприкінці липня Ен повністю відклав усі справи свого бізнесу й влаштував їм справжню відпустку. Вони вдвох вирушили на віддалене узбережжя моря, подалі від гамірних курортних міст і заповнених туристами готелів.

І ось вони стояли на березі вечірнього пляжу, який простягався перед ними на кілометри, абсолютно порожній, якщо не рахувати кількох чайок, які повільно кружляли над водою, та далекого маяка, що миготів на горизонті, і це відчуття безмежної свободи було таким п'янким, що Узі на мить заплющила очі, дозволяючи собі відчути вітер, що торкався її обличчя, солоний запах моря та тепло рук Ена, який тримав її за талію, не даючи впасти у світ, який здавався таким прекрасним, що вона боялася, що це сон.

— Ти щаслива? — запитав він, і його голос був таким тихим, що майже губився в шумі прибою.

Вона обернулася до нього і подивилася в його золоті очі, які сяяли в останніх променях сонця, що сховалося за горизонтом, і в них було все — уся їхня історія, усі їхні перемоги та поразки, усі ті моменти, коли вони сумнівалися, чи зможуть вони бути разом, і усі ті моменти, коли вони знаходили один одного знову і знову.

— Я дуже щаслива, — відповіла вона, і її голос тремтів від емоцій, які переповнювали її. — Я не пам'ятаю, коли востаннє відчувала себе так... вільно. Так легко. Так... як вдома.

Він притягнув її до себе, і вона притулилася до його грудей, відчуваючи, як б'ється його серце, так само, як і її, в одному ритмі, наче вони були однією людиною, наче їхні душі нарешті знайшли одна одну після довгих пошуків.

— Тому що це твій дім, — сказав він, і в його голосі звучала така впевненість, що вона не могла не повірити йому. — Ти завжди будеш тут, зі мною, скільки б часу не минуло. Це місце, де ти належиш.

Вона підняла на нього очі, і на її обличчі з'явилася та сама грайлива посмішка, яка завжди з'являлася, коли вона збиралася зробити щось, що виходило за межі звичайного.

— А якщо я втечу в море? — запитала вона, і в її голосі звучали веселі нотки. — Ти підеш за мною?

Він усміхнувся, і в його очах засвітилися ті самі іскорки, які вона так любила.

— Я піду за тобою куди завгодно, — відповів він. — Навіть на дно океану, якщо знадобиться.

Вона розсміялася, і цей сміх пролунав над водою, розчиняючись у шумі прибою, і вона вирвалася з його обіймів, кидаючись до води, яка виявилася несподівано теплою, ніби саме море чекало на неї, ніби воно хотіло прийняти її у свої обійми, і вона зайшла по коліна, відчуваючи, як пісок вислизає з-під її ніг, а потім вона обернулася до нього, і її очі сяяли в промінні заходу сонця.

— А ти? — крикнула вона, розкидаючи руки в сторони. — Ти збираєшся стояти там і дивитися, чи приєднаєшся до мене?

Він не змусив себе чекати. З гучним сплеском він наздогнав її, підхопив на руки й, ігноруючи її вдавано суворі вигуки, разом із нею занурився в лагідну, теплу хвилю. Вони випірнули через секунду, важко дихаючи й голосно сміючись на увесь порожній берег. Узі, вся мокра, з волоссям, що липло до щік, відразу ж збризнула його водою прямо в обличчя, а Ен, прижмурившись, перехопив її за талію й знову легко підняв над водою, закружлявши на місці.

Вони пустували у морі як підлітки, забувши про все на світі. Ен лоскотав її, занурював у воду, а потім ніжно витирав краплі з її носа, розціловуючи щоки й лоб. Узі сміялася так дзвінко й вільно, як не сміялася вже дуже давно, повністю розчиняючись у цьому почутті абсолютного щастя та безпеки.