Глава 21 “Ціна спокути”

Ніч над містом була тихою, безвітряною та глухою, наче саме повітря завмерло в очікуванні чогось неминучого, чогось, що мало статися, незалежно від того, чи хотів цього хтось, чи ні, і це відчуття неминучості важким, свинцевим вантажем лежало на плечах Ена, коли він стояв у напівтемряві своєї вітальні, дивлячись на Узі, яка міцно й спокійно спала на величезному дивані, загорнута в м'який плед, і її обличчя було таким безтурботним, таким розслабленим, таким мирним, що він ледве стримував бажання просто лягти поруч, обійняти її і забути про весь цей жах, який отруював його існування останні години.

Він уже кілька хвилин стояв нерухомо, вдивляючись у її риси, у те, як її фіолетові пасма розсипалися по подушці, як її вії тремтіли уві сні, наче вона бачила щось гарне, як її губи злегка посміхалися, ніби навіть уві сні вона відчувала його присутність, і його серце стискалося від невимовної ніжності до цієї дівчини, яка стала для нього всім, яка дала йому те, чого в нього ніколи не було, — віру в те, що він може бути кращим, що він може бути не лише спадкоємцем мафії, не лише холодним, безжальним виконавцем, а просто хлопцем, який кохає і хоче бути коханим.

Але ця ніжність боролася всередині нього з іншим почуттям — з крижаною, непохитною рішучістю, яка визрівала в ньому з того моменту, як він побачив синяки на її зап'ясті, яка росла з кожною хвилиною, з кожною секундою, яка нагадувала йому про те, що Вільям все ще дихає, що він все ще існує, що він все ще може заподіяти біль тій, кого Ен любив більше за життя.

Він обережно, наче боячись потурбувати її сон, поправив плед на її плечах, і його пальці на мить затрималися на тканині, ніби він намагався запам'ятати це відчуття, це тепло, цю безтурботність, яка зараз була на її обличчі, і він знав, що коли він повернеться, все може змінитися, що він може втратити те, що знайшов, але він також знав, що якщо він не зробить цього, якщо він дозволить Вільяму залишитися безкарним, він ніколи не зможе дивитися на неї з тим самим спокоєм, ніколи не зможе відчувати себе в безпеці поруч із нею, бо страх, що все може повторитися, буде переслідувати його до кінця його днів.

Він нахилився, і його губи торкнулися її лоба — легенько, ніжно, наче він прощався з нею, наче він хотів передати їй через цей дотик усе те, що не міг сказати словами, усе те кохання, яке переповнювало його, усю ту вдячність за те, що вона з'явилася в його житті, за те, що вона повірила в нього, за те, що вона навчила його бути людиною.

— Я скоро повернуся, — прошепотів він так тихо, що ці слова були лише для нього самого. — Спи спокійно, моя зірочко. Коли ти прокинєшся, все вже буде добре. Обіцяю.

І він безшумно, наче тінь, що розчиняється в нічній темряві, вислизнув із будинку, зачиняючи за собою двері з таким легким клацанням, що навіть кіт, який дрімав на підвіконні, не поворухнувся, і вже за мить його чорний автомобіль безшумно виїхав з підземного паркінгу, прямучи туди, де його чекала розв'язка, туди, де мало закінчитися все те, що отруювало їхнє життя.

За п'ятнадцять хвилин, які здавалися вічністю, його машина зупинилася біля покинутого складського приміщення на самій околиці міста, де колись зберігалися старі меблі та непотрібне промислове обладнання, а тепер панувала лише глуха, мертва тиша, яку порушував лише вітер, що гудів у тріщинах іржавих стін, та далекий шум траси, який здавався чимось нереальним, чимось із іншого світу, чимось, що не мало жодного відношення до того, що мало статися тут, у цій холодній, темній порожнечі.

Ен вийшов з машини, і його кроки лунали по бетону, відлунюючи в нічній тиші, і він відчував, як кожен крок наближає його до тієї межі, за якою він уже не зможе повернутися назад, за якою він стане тим, ким завжди боявся стати, — монстром, який не зупиниться ні перед чим, щоб захистити тих, кого любить.

Ноа стояв біля входу, його червоне волосся здавалося майже чорним у тьмяному світлі єдиного ліхтаря, що горів над дверима, і коли він побачив Ена, він мовчки кивнув, не питаючи нічого, бо знав, що зараз не час для зайвих слів, не час для сумнівів, не час для того, щоб ставити питання, на які він і так знав відповіді.

— Він усередині, — тихо сказав Ноа, і його голос був рівним, спокійним, наче він говорив про щось звичайне, наче це була просто чергова робоча зустріч. — Меттью з ним. Ми не залишали його самого ні на хвилину, як ти просив.

Ен кивнув, не зупиняючись, і його кроки стали ще впевненішими, ще твердішими, коли він увійшов у темряву приміщення, де пахло пилом, іржею та ще чимось, що нагадувало про старі, забуті часи, коли це місце було живим, коли тут працювали люди, коли тут народжувалося щось нове, а тепер тут народжувалася лише смерть.

Усередині панувала напівтемрява, розбавлена лише однією тьмяною лампою, що гойдалася під стелею, розкидаючи по стінах довгі, тремтливі тіні, які здавалися живими, які, здавалося, спостерігали за тим, що відбувалося, і Ен на мить завмер, даючи своїм очам звикнути до цього тьмяного світла, і його погляд знайшов Вільяма, який сидів на дерев'яному стільці посередині порожньої зали, зв'язаний міцними мотузками, які врізалися в його зап'ястя та щиколотки, залишаючи на шкірі червоні смуги.

Колишній режисер виглядав жалюгідним: його дорогий костюм, який колись був символом його статусу та влади, тепер був зім'ятий, покритий пилом, брудний, наче він валявся в цьому складі не один день; його волосся, завжди таке бездоганне, тепер було розкуйовдженим, сплутаним, наче він не розчісував його кілька годин; а в його очах, коли до приміщення повільним, упевненим кроком зайшов Ен, спалахнув справжній, панічний жах, той самий жах, який він так любив спостерігати на обличчях своїх жертв, але тепер він сам був на місці цих жертв, і це було найкращим покаранням, яке тільки можна було придумати.