Глава 17 “Тріщини”

До виступу залишався рівно один день. Атмосфера в університетських коридорах була настільки наелектризованою, що, здавалося, від найменшого дотику могли полетіти іскри. Для команди Кевіна це був момент істини. Костюми були підігнані, світлові партитури Джесіки вивірені до мілісекунди, а тексти відскакували від зубів. Проте за правилами театрального факультету перед генеральним прогоном кожна творча група мала пройти так звану “колегіальну оцінку” — показати готовність суміжній команді.

Саме тому вранці вся компанія — Узі, Крісс, Лілі, Джесіка та Кевін — опинилася у великій актовій залі, де одноосібно царював Вільям зі своєю групою.

Вільям стояв біля режисерського пульта, закинувши голову. У кожному його русі відчувалася зверхність людини, яка вважала себе центром всесвіту. Коли двері зали відчинилися і команда Кевіна увійшла всередину, його погляд миттєво вихопив із натовпу Узі. У його очах спалахнув небезпечний, холодний вогонь.

Вільям очікував побачити її зломленою. Він розраховував, що його постійний тиск, чутки, інтриги та дрібні капості змусять дівчину опустити руки, відмовитися від ролі або хоча б розплакатися від безсилля. Але Узі йшла з гордо піднятою головою. Поруч із нею впевнено крокував Крісс, Лілі несла коробку з реквізитом, а Кевін зосереджено тримав свої нескінченні папери. Узі не просто трималася — вона виглядала сильною, готовою до бою. І це виводило Вільяма з рівноваги більше, ніж будь-яка відкрита образа.

— О, прийшли наші генії аматорського театру, — гучно, з отруйною усмішкою промовив Вільям, спускаючись зі сходинок до сцени. — Ну що ж, покажіть свою “драму”. Сподіваюся, глядачі не засумують на першій хвилині.

Кевін хотів було щось різко відповісти, але Узі стримала його, ледь торкнувшись рукава. 

— Ми прийшли показати готовність сцени, Вільяме. Просто виконуємо регламент, — спокійно й холодно відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі.

Цей спокій став останньою краплею. Вільям зціпив зуби. Протягом наступної години, поки команда Кевіна намагалася прогнати ключові мізансцени, він не припиняв чіплятися до кожного слова. Його зауваження ставали дедалі абсурднішими та особистішими. Він бив по хворому, висміював акторську гру Узі, критикував її голос, її поставу, її бачення персонажа. Це був чистий, концентрований моральний тиск. Джесіка злісно клацала тумблерами на пульті, Лілі стискала кулаки, а Крісс ледь стримувався, щоб не зійти зі сцени й не вирішити питання кулаками. Але Узі мовчки ковтала цю отруту, продовжуючи грати. Вона була як кремінь.

Зрозумівши, що морально зламати її на очах у всіх не вдається, Вільям остаточно втратив контроль над своїм гнівом. Коли Кевін оголосив хвилинну технічну паузу, щоб поправити мікрофони, Вільям швидким кроком піднявся на саму сцену.

— Ти думаєш, що ти особлива, Узі? — прошипів він, підходячи до неї впритул. — Думаєш, якщо ти знайшла собі захисника, то можеш дивитися на мене так, наче ти чогось варта в цьому університеті? Ти — ніхто. Твоя вистава — це сміття.

— Відійди від мене, Вільяме, — тихо, але твердо сказала Узі, намагаючись обійти його.

Але Вільям уже не контролював себе. Жадоба принизити її, змусити підкоритися пересилила будь-який здоровий глузд. Він різко протягнув руку, хапаючи Узі за передпліччя з такою силою, що його пальці глибоко впилися в її шкіру.

— Я не довчив твій монолог, — виплюнув він їй в обличчя.

Узі спробувала вирватися, але його хватка була залізною. Вільям смикнув її на себе, а потім з силою штовхнув убік, прямо на важку металеву стійку для світлового обладнання, що стояла на краю сцени. Дівчина не втримала рівноваги й сильно вдарилася боком та плечем об залізну перекладину, з глухим стогоном впавши на дерев'яну підлогу. Стійка з гуркотом хитнулася, ледь не впавши слідом.

У залі на мить запала мертва, шокована тиша, яка миттєво вибухнула хаосом.

— Ти що твориш, виродок?! — першим зреагував Крісс. Він буквально злетів через сцену, збиваючи Вільяма з ніг потужним поштовхом у груди. Вільям відлетів назад, ледь втримавшись на ногах, і відразу натрапив на розлюченого Кевіна, який перегородив йому шлях.

— Тільки спробуй ще раз підійти до неї, і ти вилетиш з цього факультету швидше, ніж закінчаться твої репетиції! — проорав Кевін, його обличчя почервоніло від гніву.

Лілі та Джесіка вже були на колінах біля Узі.

— Узі! Боже, ти як? Подивися на мене! — панікувала Лілі, допомагаючи їй сісти. Узі була блідою, вона міцно трималася за забите плече, а на її обличчі відбився чіткий вираз гострого фізичного болю. На зап'ясті, де її тримав Вільям, уже починали проступати багряні сліди від його пальців.

Джесіка обернулася до Вільяма, її очі метала блискавки: 

— Ти хворий псих! Тобі це так просто не минеться!

Вільям, зрозумівши, що перегнув палицю на очах у стількох свідків, криво усміхнувся, поправив піджак і, кинувши: “Сама винна, під ноги треба дивитися”, швидко залишив залу разом зі своєю притихлою командою.

Крісс допоміг Узі піднятися і довів її до крісла в першому ряду. Лілі негайно дістала з сумки холодну пляшку з водою і притиснула до її забитого плеча. Узі важко дихала, намагаючись стримати сльози, які наверталися на очі не стільки від болю, скільки від приниження та шоку.

— Все, — важко дихаючи, промовив Крісс, міцно стискаючи кулаки. Його всього трясло від гніву.