Глава 14 “Ти пробачиш?”

Злива не просто йшла — вона лютувала, обрушуючись на Київ важкими, холодними потоками, які змивали з асфальту залишки червневої спеки. Небо над містом затягнуло суцільним свинцевим простирадлом, крізь яке не пробивався жоден промінь висхідного сонця. Червневий шторм перетворив вулиці на бурхливі річки, а поодинокі перехожі ховалися під козирками магазинів, рятуючись від шквального вітру.

Узі йшла по тротуару абсолютно мокра. Вона знову не взяла парасольку. Її голова, зазвичай такий прорахований і точний, останніми днями працював з фатальними збоями, і прогноз погоди був останньою річчю, яка її хвилювала, коли вона покидала стіни університету після виснажливої таємної репетиції з Лілі та Кріссом. Фіолетове волосся брудними пасмами прилипло до обличчя, а з полів капюшона величезної чорної кофти, яку вона так і не змогла зняти, вода стікала прямо за комір.

— Ідіотка... Яка ж я ідіотка, — люто бурчала вона собі під ніс, швиргаючи кросівком глибоку калюжу. — Знав же ж комп'ютер, що буде стовідсоткова вологість. Ні, Портер, навіщо тобі парасолька, ти ж грізна Лицарка, ти ж не промокнеш від звичайного конденсату хмар... Прокляття!

Вона обхопила себе руками за плечі, намагаючись сховатися глибше в оверсайз-тканину. Кофта Ена стала важкою від води, але все ще гріла її тіло. Образа, яка три тижні душила її зсередини, після розмови з друзями почала трансформуватися в глухий, ниючий розпач. Вона злилася. Злилася на Вільяма, на дощ, на весь цей проклятий світ, але найбільше — на порожнечу в кишені, де телефон продовжував мовчати, зберігаючи Ена в заблокованих.

Коли вона повернула у свій двір, серце раптом зробило дикий, болісний кульбіт. Наелектризоване повітря між багатоповерхівками наче стислося, заважаючи зробити вдих.

Біля її під'їзду, м'яко бурчачи потужним двигуном, стояла величезна, антрацитово-чорна представницька машина з повністю затонованим склом. Вода суцільними потоками стікала з її ідеально відполірованого капота. Навколо автомобіля, попри шалену зливу, застигли троє високих, міцних чоловіків у строгому чорному одязі та тактичних навушниках. Один із них, тримаючи в руках величезну вугільну парасольку, обережно відчинив задні пасажирські двері, витягнувшись у струнку з мафіозною, майже військовою покірністю.

Узі застигла за кілька метрів, і її подих перехопило. Це була та сама картинка з кримінальних рапортів Вільяма. Холодна, нещадна реальність кримінального синдикату Елліотів, яка зараз розгорталася прямо в її сірому дворі.

Зі збоку машини повільно вийшов пасажир.

Це був Ен. Але він був зовсім іншим. На ньому був ідеально скроєний темно-сірий костюм, важке чорне пальто, а сріблясті кучері були акуратно зачесані назад. Проте найстрашнішим було його обличчя. Узі ніколи не бачила його таким. Його золоті очі, позбавлені звичного сонячного світла, здавалися згаслими, порожніми та холодними, як крига німецького хмарочоса. Він дивився крізь стіну дощу на двері її під'їзду з таким виразом глибокого, смертельного розпачу та відчуженості, ніби його власна душа згоріла дотла. Він виглядав як справжній, небезпечний спадкоємець мафії, який прийшов прийняти свій вирок.

“Іди далі. Просто йди далі, Портер. Пройди повз. Він монстр. Він брехав тобі”, — панічно наказував їй власний раціональний розум, виставляючи останні логічні барикади. Вона змушувала свої ноги зробити крок убік, повернути назад, сховатися.

Але барикади рухнули. Рухнули з таким тріском, що в її голові заклало вуха.

Вона дивилася на його зблідле обличчя і розуміла, що всі ці три тижні вона не просто гнила від образи. Вона вмирала без нього. Вона так довго, так нестерпно чекала на цей момент. Їй було байдуже до документів, до синдикатів, до його кривавих хронік. Вона просто хотіла відчути його тепло. Вона так сильно хотіла його обійняти, що ця потреба перекреслила весь її логічний аналіз.

Ноги більше не слухалися її логіки. Узі зірвалася з місця.

Вона побігла прямо крізь калюжі, бризки води летіли в усі боки. Охоронці в чорному миттєво напружилися, їхні руки синхронно рушили під поли піджаків, але Ен, почувши сплеск води і шурхіт знайомих кроків, різко повернув голову.

Коли його згаслі золоті очі сфокусувалися на маленькій фігурі у фіолетовому волосси і його власній мокрій кофті, яка летіла до нього, в них наче вибухнула наднова зірка. Весь його мафіозний вишкіл, вся його стриманість злетіли в одну секунду.

 — Узі! — крикнув він, і цей крик був сповнений такого дикого, первісного полегшення, що охоронці застигли на місці.

Він кинувся їй назустріч, наплювавши на парасольку, на костюм, на своїх людей. Ен біг до неї, розкриваючи обійми, його серце в грудях калатало з такою силою, що ламало ребра. Він хотів заговорити першим. Він хотів упасти перед нею на коліна прямо в цей бруд, хотів кричати слова виправдання, благати про прощення за свою брехню.

Але Узі не дала йому жодного шансу.

Вона з розгону врізалася в його груди, змушуючи його здригнутися і зробити крок назад, і міцно, до хрусту в пальцях, обхопила його шию своїми маленькими руками. Вона притислася до нього так сильно, ніби намагалася врости в його тіло, сховатися в ньому від усього світу.

— Ен! Ен, пробач мені! — закричала вона, і її голос миттєво зірвався на ридання. Гарячі, пекучі сльози суцільним потоком хлинули з її очей, миттєво змішуючись із холодними краплями зливи на її щоках. — Пробач мені, я така дурна! Я заблокувала тебе... Я наговорила тобі стільки жахливих речей! Я злякалася, Ен! Я так злякалася цих фотографій, але мені байдуже! Мені абсолютно, чуєш, абсолютно все одно, хто твій батько і чим ти займаєшся!