Глава 13 “Дзвінок крізь туман”

Ніч у Франкфурті була холодною, дзеркальною від води й абсолютно чужою. Злива, що почалася ще пообіді, перетворила мегаполіс на розмиту акварель із неонових вивісок та розпеченого асфальту. На сороковому поверсі скляного хмарочоса, в залі засідань європейського представництва синдикату Елліотів, панувала тиша, яка буває лише після підписання вироків.

Ен стояв біля величезного панорамного вікна, спершись лобом на прохолодне скло. У відображенні він бачив власну тінь — різкі лінії дорогого темно-сірого костюма, ідеально зав'язану краватку, сріблясті кучері, які тепер здавалися тьмяними через хронічну втому. Його пальці повільно крутили срібну запальничку. Його батько вже поїхав у готель, залишивши сина наодинці з паперами та німецькими партнерами, які щойно покинули залу з холодними, задоволеними посмішками. Справи родини були в безпеці. Але сам Ен почувався порожньою мушлею, яку викинуло на брудний берег.

Раптом телефон у кишені його штанів завібрував. Звук змусив його здригнутися. Ен миттєво вихопив мобільний, екран якого все ще покривала павутина тріщин після того дня. На дисплеї світилося ім'я: Ноа.

Хлопець швидко провів пальцем по екрану, притискаючи слухавку до вуха. 

— Так, Ноа. Я слухаю, — його голос, зазвичай м'який і сонячний, зараз звучав по-мафіозному сухо, хрипко від викурених за вечір сигарет.

На тому кінці дроту почувся звичний шум київських вулиць, далекий гудок автомобіля і глибокий, нетипово серйозний зітхання його помічника.

 — Босс, привіт, — тихо сказав Ноа. В його голосі не було жодної краплі звичної іронії чи бажання пожартувати. — Я просто... хотів дізнатися, як ти сам. Кетті передала, що ви там повністю закрили німців і розірвали рахунки Райтів. Батько Вільяма вже під домашнім арештом, завтра зранку документи підуть у прокуратуру. Але ти... як ти, Ене? Ти взагалі спав останні три тижні бодай пару годин підряд?

Ен заплющив очі, сильніше притискаючись лобом до холодного скла вікна. Питання Ноа вдарило по живому. Останні тижні він жив як у тумані, закидаючись міцною кавою і підписуючи папери на мільйони євро, поки всередині все вигорало до тла.

 — Я в порядку, Ноа. Справи закриті, це головне, — сухо відповів Ен, але тут же його голос здригнувся, втрачаючи всю свою сталеву стриманість. Він більше не міг тримати цю маску. — Мені начхати на Райтів. Мені начхати на Франкфурт. Ноа, скажи мені... як вона? Як Узі?

Він затамував подих, чекаючи на відповідь. Кожна секунда цієї тиші в слухавці здавалася йому тортурами, гострим лезом, що повільно різало його поранене серце.

— Вона трималася погано, босс, — обережно почав Ноа, і Ен відчув, як усередині все стислося від болю. — Перші два тижні взагалі не виходила з квартири. Кетті фіксувала ввімкнене світло в її вікні о четвертій ранку. Вона майже не їла, закинула репетиції. Вільям в університеті поводився як останнє сміття, тиснув на неї через роль... Але сьогодні все змінилося.

Ен різко випрямився, його золоті очі спалахнули тривогою: 

— Що сталося? Що цей виродок зробив?

— Ні, з Вільямом все тихо, ми контролюємо кожен його крок, — поспішно заспокоїв його Ноа. — Сьогодні до неї прийшла її компанія. Ця шалена Лілі, Крісс і їхні сценаристи. Вони просиділи в неї години дві, притягли якусь піцу. І знаєш що? Вони витягли її. Кетті бачила, як вони виходили разом з під'їзду. Узі тримала в руках якийсь блокнот, і... на ній знову була твоя кофта, Ене. Вона не викинула її. Вони щось задумали проти Вільяма на прем'єрі, переписують сценарій по-тихому. Вона повертається на сцену. Вона не здалася.

Ен повільно опустився на шкіряний диван біля вікна, відчуваючи, як по тілу розливається дивна, гаряча хвиля — суміш безмежного полегшення, гордості та щемливої, солодкої туги. “Твоя кофта все ще на ній... Вона носить її”, — пронеслася думка в його голові, змушуючи серце забитися частіше.

— Дякую, Ноа. Дякую, що вберіг її, — тихо, майже знесилено вимовив Ен.

— Це моя робота, босс. І Кетті теж старається, хоч і бурчить. Збирайся додому, Ене. Твій літак за дві години. Тобі час повертатися до своєї Лицарки.

Коли виклик завершився, Ен не сховав телефон. Він продовжував дивитися на тріснутий екран, де на шпалерах стояла потайки зроблена фотографія Узі — вона сиділа на даху, насупивши брови, з розпатланим фіотолевим волоссям, і щось сердито доводила йому, активно розмахуючи руками.

Саме в цю хвилину, посеред холодного німецького хмарочоса, до Ена прийшло остаточне, кришталево чисте усвідомлення. Логічний ланцюжок його власного життя замкнувся. Він зрозумів, чому цей біль від розлуки був таким нестерпним.

Він закохався. Вперше у своєму житті. По-справжньому, до безумства, до кожної клітини свого тіла.

Всі дівчата, які оточували його раніше — доньки бізнес-партнерів його батька, моделі на закритих мафіозних прийомах, — бачили в ньому лише Ена Елліотта. Вони бачили спадкоємця величезного статку, небезпечного хлопця з кримінальним шлейфом, силу, гроші або загрозу. Вони дивилися на його дорогі костюми та золоті очі з острахом або фальшивим захопленням.

І тільки Узі... його маленька, колюча, бунтарка Узі з самого першого дня бачила в ньому просто Ена.

Вона бачила хлопця, який може бути незграбним, який соромиться і червоніє від простих компліментів. Вона бачила людину, яка купує їй занадто солодке какао з маршмеллоу, яка готова годинами сидіти на холодному даху під старою ковдрою і слухати її роздуми про цифрові малюнки чи програмування. Вона відкрила йому свою душу не через його статус чи страх перед його родиною — вона взагалі нічого про це не знала. Вона просто довірилася йому. Його людському теплу.