Глава 11 “Час і попіл”

Час не лікує. Це перша і головна помилка, яку вигадали люди для самозаспокоєння. Час просто покриває відкриту рану товстою, грубою кіркою байдужості, під якою все одно продовжує пульсувати жива, солона кров.

Для Узі перші два тижні після того кошмарного дня в кабінеті Віл'яма перетворилися на суцільний, сірий анабіоз. Вона майже не виходила зі своєї кімнати, якщо в цьому не було крайньої потреби. Світ навколо неї наче втратив усі кольори, перетворившись на монохромний начерк олівцем.

Університет перетворився на місце відбування покарання. Узі заходила в аудиторії, механічно сідала на задні ряди, діставала телефон і дивилася на порожній екран. Жодного сповіщення. Її чорний список надійно тримав оборону, але всередині від цієї тиші хотілося кричати. Вона ловила себе на тому, що її мозок, звичний аналізувати факти, раз у раз повертався до тієї проклятої папки з документами у кабінеті Вільяма. Вона намагалася знайти логічну помилку, спростування, бодай якийсь доказ того, що все це — лише огидний фейк. Але фотографії не брехали. Той мертвий, крижаний погляд золотих очей Ена з кримінальних хронік снився їй щоночі, змушуючи прокидатися в холодному поту.

Найгіршим було те, що вона не могла позбутися його речей. Величезна чорна кофта так і лежала в кутку її кімнати. Узі кілька разів збиралася викинути її в сміттєпровід, навіть пакувала в темний пластиковий пакет, але щоразу зупинялася біля самих дверей. Руки просто відмовлялися це робити. Вона ненавиділа себе за цю слабкість, ненавиділа свою дурну, нераціональну прив'язаність до одягу людини, яка виявилася монстром. Кофта продовжувала лежати там, повільно втрачаючи аромат кедра, який тепер заміщався пилом і самотністю.

Репетиції вистави стали витонченим психологічним катуванням. Вільям, відчуваючи себе абсолютним переможцем, більше не кричав. Він поводився як витончений садист.

— Портер, дорогенька, — знущально вимовляв він із режисерського крісла під час чергового прогону фінального акту. — Твоя героїня щоправда вірить, що цей лицар її врятує? Поглянь на сценарій. Лицар мертвий. Його немає поруч. Він залишив її саму розгрібати весь цей бруд. Зіграй це обличчям. У тебе зараз дуже добре виходить цей погляд... такий... покинутий.

Крісс, який стояв поруч із нею на сцені, міцно стиснув її долоню. Його руки були теплими, але це було зовсім не те тепло, якого так відчайдушно прагнуло її тіло. — Заткнися, Вільяме, — тихо, але чітко сказав Крісс, не витримуючи цього знущання. — Вона грає чудово. Давай просто закінчимо цей акт.

— О, Кріссе, не лізь не в свої справи, — ліниво відмахнувся Вільям, гортаючи якісь папери. — Твій батько, здається, хотів продовжити фінансування нашого факультету? Не псуй мені настрій, бо фінансування може раптово знадобитися іншому курсу. А ти, Портер, вчи репліки. Прем'єра вже через тиждень. Подивимося, чи прийде твій... “група підтримки” тебе рятувати. Хоча, наскільки я знаю, у деяких пташок підрізані крила, і вони зараз дуже далеко звідси.

Узі лише міцніше зціпила зуби, так що на щелепах виступили жорсткі жовна. Вона не відповіла. Вона навчилася мовчати. Погляд її фіолетових очей став абсолютно пустим, позбавленим будь-яких емоцій. Вона просто виконувала рухи, як заведений робот, рахуючи дні до моменту, коли цей кошмар закінчиться.

Проте Узі навіть не здогадувалася, що весь цей час вона перебувала під невидимим куполом абсолютної безпеки.

Щодня, коли вона виходила з університету і йшла додому повз сірі багатоповерхівки, на протилежному боці вулиці повільно котилася знайома чорна машина з тонованим склом. За кермом незмінно сидів Ноа, який уважно стежив за кожним перехожим, що наближався до дівчини ближче ніж на два метри. А на даху сусідньої будівлі, сховавшись за вентиляційними трубами, Кетті періодично тримала в руках довгий об'єктив камери, скануючи периметр навколо під'їзду Узі.

Ен залишив їм чіткий, непорушний наказ, і вони виконували його з мафіозною точністю. Віл'ям думав, що він контролює ситуацію, але насправді навколо нього вже затягувалася невидима петля, нитки якої тяглися прямо до комп'ютера Кетті. Вони чекали лише однієї команди. Одного слова від свого босса.

А за тисячі кілометрів від України, в розкішному, але холодному і чужому офісі скляного хмарочоса в центрі міста Німечинни, Ен Елліот переживав своє власне пекло.

Він ніколи не хотів цього робити. Але світ мафії не залишав вибору: або ти стаєш катом, або твою родину перетворюють на жертв. Тієї ночі в закритому доці на околиці Франкфурта пахло іржею, сирою водою та близькою смертю. Один із місцевих логістів європейського крила, який виявився підкупленим щуром родини Райтів, лежав на брудній бетонній підлозі, стікаючи кров'ю та задихаючись від власного страху. Батько Ена стояв у тіні, спершись на тростину, і його холодний погляд вимагав лише одного — вироку.

Ен повільно підійшов ближче. Його рухи були вивіреними, майже механічними. На ньому були чорні шкіряні рукавички, які глушили будь-яке людське тепло. В руках він тримав важкий пістолет із глушником. Чоловік на підлозі щось благав, хапав Ена за штанину, залишаючи брудні криваві сліди, але обличчя хлопця залишалося кам'яною маскою.

Клацання затвора. Короткий, глухий хлопок, що відбився від залізних стін ангару. І все скінчилося.

Ен не відчув ні тріумфу, ні злості. Лише випалюючу, паралізуючу порожнечу та важкий, гнітючий присмак провини, який осел на дні легень. Чоловік на підлозі згасав, а Ен просто дивився на свої руки. До зустрічі з Узі все було інакше — він виконував накази батька на автоматі, вважаючи це невідворотною частиною свого проклятого життя, не замислюючись про ціну. Але тепер, після того як він пізнав чисте, крихке світло фіолетововолосої дівчини, кожен такий постріл відзивався в ньому фізичним болем. Він відчував себе брудним. Негідним навіть згадувати її ім'я.