Глава 9 “Нитка, що зв’язує нас”

Наступні кілька днів перетворилися для Узі на суцільне випробування її власної раціональності. Величезна чорна кофта Ена так і залишилася в її кімнаті. Дівчина-інтроверт, яка все життя створювала навколо себе стіни та вважала будь-які сентименти зайвою тратою емоційної енергії, тепер ловила себе на абсолютно абсурдних речах. Вона одягала цю кофту щовечора, щойно переступала поріг квартири. Сідаючи малювати новий концепт-арт на телефоні чи зубрячи нескінченні репліки для вистави, вона незмінно ховалася в цей затишний панцир.

Тканина була повністю просякнута його ароматом — терпким кедром, ледь помітним відтінком елітного тютюну та чимось виключно Еновим, що діяло на Узі як найкраще у світі заспокійливе. Вона куталася в кофту, ховаючи підборіддя у високий комір, і навіть засинала в ній, відчуваючи дивне, нереальне почуття безпеки, ніби сам Ен невидимо обіймав її в темряві кімнати.

“Це просто якісна, щільна тканина, Портер. Заспокойся. Тобі просто холодно вночі, а опалення працює жахливо”, — переконувала вона себе щоранку, дивлячись на своє відображення в дзеркалі з розпатланим фіолетовим волоссям. Але її власне серце, яке щоразу зрадницьки пропускало удар при кожному тихому “дзинь” від сповіщення на екрані, з цією холодною логікою було категорично не згодне.

Врешті-решт, коли приховувати цей факт від самої себе стало просто неможливо, Узі рішуче взяла телефон. Пальці трохи вагалися над клавіатурою, але вона змусила себе набрати текст:

Узі: “Твоя кофта все ще в мене. Треба повернути, бо ти там, мабуть, замерз у своєму елітному офісі, поки граєш у поважного босса. Коли ти вільний?”

Відповідь прилетіла менш ніж за хвилину, ніби хлопець тільки й чекав на її повідомлення.

Ен: “Я вже почав думати, що ти вирішила залишити її собі як воєнний трофей! 😉 Насправді я вільний сьогодні ввечері. Давай зустрінемося біля старої набережної? Там є дуже затишна закинута алея, де майже немає людей. Прогуляємося? Я пригощаю кавою”.

Узі затамувала подих. “Прогуляємося”. Це слово прозвучало в її голові з особливим, м'яким акцентом. Її внутрішній панікер та соціофоб миттєво підняли голови, вимагаючи написати щось на кшталт: “Ні, просто скинь адресу свого офісу, я залишу її на ресепшені”. Але пальці, наче діючи окремо від її раціонального мозку, вже вистукували по склу:

Узі: “Добре. О сьомій. І тільки спробуй запізнитися”.

Коли Узі підійшла до призначеного місця, сонце вже повільно котилося за обрій, залишаючи на дзеркальній гладі річки довгі, палахкотливі багряно-золоті смуги. Вечірнє повітря дихало прохолодою, і місто навколо потроху запалювало перші вогні.

Ен уже чекав на неї. Він стояв, злегка притулившись спиною до старої цегляної огорожі набережної, одягнений у легку темно-синю куртку поверх білої футболки, і захоплено розглядав щось у своєму телефоні. Його сріблясті кучері злегка розвівав річковий вітер, а на обличчі грала спокійна, задумлива напівпосмішка.

Почувши шурхіт її кедів по тротуару, він миттєво сховав телефон у кишеню і підняв голову. В ту ж секунду його золоті очі спалахнули такою щирою, чистою радістю, що в Узі всередині знову щось солодко й болісно стислося. Але найбільше хлопця вразило — і водночас неймовірно розчулило — те, що його величезна кофта була... на ній. Вона так і не змогла змусити себе запакувати її в пакет. Узі прийшла на зустріч, буквально потопаючи в його одязі, який звисав ледь не до колін.

— Тобі вона дійсно личить набагато більше, ніж мені, — тихо, з невимовною ніжністю вимовив Ен, коли вона підійшла впритул. Його голос звучав так м'яко, що Узі відчула, як її щоки миттєво починають палати зрадницьким рум'янцем.

— Просто на вулиці сиро, — пробурмотіла вона, демонстративно відвертаючись у бік річки і смикаючи довгий рукав кофти, який повністю закривав її долоню. — Не хотіла тягти її в руках, тільки місце б займала.

— Я й не проти, — Ен зробив крок ближче, стаючи поруч із нею і перехоплюючи її погляд. — Навпаки. Мені дуже приємно бачити тебе в ній. Вона робить тебе ще... меншою. І затишнішою.

— Ей! Я не маленька! — обурилася Узі, насупивши брови і кумедно надувши щоки, хоча всередині в неї все тріпотіло від його слів.

— Звісно, звісно, грізна лицарко, — засміявся Ен, і цей його тихий, оксамитовий сміх розвіяв останні залишки її ніяковості.

Вони рушили вздовж старої алеї. Це місце дійсно було дивовижно безлюдним: покручені часом стовбури старих верб схилялися над самою водою, створюючи природний зелений тунель, а під ногами приємно потріскувало дрібне каміння. За кілька хвилин Ен помітив маленький вуличний кіоск і потягнув її туди. Незабаром Узі вже тримала в руках паперовий стаканчик із гарячим чаєм із лісовими ягодами, а Ен із дитячим захватом сьорбав свій надто солодкий какао з подвійною порцією маршмеллоу.

— То як твої малюнки? — запитав Ен, коли вони сіли на стару дерев'яну лавку під пишним кущем бузку, який уже відцвів, але все ще дарував густу тінь. — Ти згадувала вчора, що закінчила новий дизайн обкладинки для якоїсь книги. Покажеш?

Узі спочатку завагалася. Свої цифрові малюнки вона рідко кому показувала, вважаючи це чимось занадто особистим, але Ену... Ену їй хотілося показати все. Вона дістала телефон, швидко відкрила галерею і протягнула йому екран.

— Ось. Я малювала це прямо пальцем на екрані, бо мій стилус зламався минулого тижня, — ніяково пояснила вона, зазираючи йому в обличчя, щоб зловити першу реакцію.