Глава 6 “Ранок, що пахне тобою”

На ранок, Узі солодко проснулась від променя сонця, який світив їй в лице з вікна, спершу вона не зрозуміла, де вона знаходиться, але потім по розкішній кімнаті згадала, що ночує в Ена а не в батьків. Так дивно і приємно, ще в повітрі носився приємний аромат ранкової кави. Напевне, Ен вже проснувся і робив дива на кухні.

Вчорашній вечір повернувся до неї уривками: сміх, сценарій, розповіді про команду, а потім... Вона пригадала, як засинала на дивані, відчуваючи поруч чиюсь присутність. Чиюсь теплу долоню в своїй руці. 

Узі сіла, розгублено дивлячись на плед, яким була вкрита. Поруч на підлозі стояла чашка з водою і маленька тарілка з печивом. Він подбав про це, поки вона спала.

— Доброго ранку, — почувся тихий голос з боку кухні.

Вона підвела голову. Ен стояв у дверях, спираючись плечем на одвірок. На ньому була проста футболка та домашні штани, волосся злегка розкуйовджене, а в руках — дві чашки з кавою. Він виглядав таким... звичайним. Не спадкоємцем мафії, не грізним захисником, а просто хлопцем, який, здається, теж не дуже добре спав цієї ночі.

— Привіт, — відповіла Узі, і її голос прозвучав трохи хрипко зі сну.

— Кава? — він простягнув їй чашку. — Ти як любиш: з молоком і без цукру, правильно?

Вона здивовано підняла брову.

— Ти запам'ятав?

— Звісно, — він посміхнувся тією своєю теплою усмішкою. — Я багато про тебе пам'ятаю.

Узі взяла чашку, і її пальці випадково торкнулися його. Вона відчула, як по руці пробігли мурашки. Чи то від кави, чи то від чогось іншого.

— Ти сьогодні рано встав, — зауважила вона, роблячи ковток. Кава була ідеальною.

— Я майже не спав, — зізнався Ен, сідаючи в крісло навпроти. Він дивився кудись убік, наче соромився чогось.

— Чому?

— Думав, — він провів рукою по волоссю. — Багато думав.

Про що саме, він не сказав. Але Узі чомусь зрозуміла. Вона теж думала. Про його руки, про те, як їй було спокійно поруч з ним, про те, що їй не хотілося, щоб цей ранок закінчувався.

Вони снідали мовчки, але ця тиша була не незручною, а якоюсь... домашньою. Ен іноді поглядав на неї, і в його золотих очах було щось таке, від чого в Узі паморочилося в голові.

— Мені вже час їхати, — сказала вона, коли годинник показав майже обід. — Треба додому, потім на репетицію…

— Я відвезу тебе, — він підвівся.

— Ти не спав ніч, можливо, не треба?

— Я тебе відвезу, — повторив він твердіше, і в його голосі промайнула та сама нотка, яка не терпіла заперечень. Але відразу ж він пом'якшав: — Будь ласка. Я хочу переконатися, що з тобою все гаразд.

Узі не стала сперечатися.

Машина Ена плавно ковзала вулицями міста. В салоні знову панував той самий аромат дорогої шкіри, змішаний з ледь помітним шлейфом його парфумів — деревних, з нотками хвої та чогось затишного. Узі дивилася у вікно, підперши голову рукою. Пейзаж змінювався: висотки ділового центру поступилися місцем старим університетським кварталам.

Ен кермував мовчки, але його ліва рука, що лежала на коробці передач, іноді злегка сіпалася, ніби він хотів протягнути її до неї, але в останній момент стримував себе. Пам’ятав про «правило без обіймів».

Коли чорна машина зупинилася біля дому Узі, вона відчула, як реальність знову б'є в обличчя холодом. Комфортна бульбашка безпеки квартири на 17-му поверсі луснула.

— Ну... дякую, що підвіз, — сказала Узі, беручи свій рюкзак. Вона повернулася до нього, намагаючись щиро посміхнутися, хоча всередині раптом защеміло від усвідомлення, що зараз доведеться йти.

— Узі, — покликав Ен, коли її рука вже була на ручці дверей. Його золоті очі дивилися на неї з такою серйозністю, що вона затамувала подих. — Якщо цей Вільям... якщо він знову почне до тебе лізти, або якщо тобі просто стане паршиво... Ти знаєш мій номер. Дзвони. Одразу.

— Добре, — тихо відповіла вона, відчуваючи, як серце пропускає удар від цієї його майже маніакальної турботи. — Обіцяю. Бувай, Ен.

— До зустрічі.

Узі вийшла з машини, і як тільки дверцята закрилися, їй на секунду здалося, що вона залишилася зовсім одна в цьому величезному місті. Вона швиденько зайшла в свій дім і пішла до своєї кімнати, кинула рюкзак на ліжко і, навіть не роздягаючись, сіла за стіл. Треба було вчити цей дурний сценарій. Але в голові крутилися не репліки, а сріблясті кучері та аромат ранкової кави.

“Що зі мною відбувається?” — подумала вона, нервово заправляючи фіолетову чолку за вухо. Навіть із Лілі та Кріссом їй знадобилися місяці, щоб просто почати нормально розмовляти, а тут... одна ніч на дивані — і вона вже сумує за його присутністю.

Минуло близько двох годин. Узі якраз намагалася вчитатися в архаїчний монолог своєї героїні, коли телефон на столі різко завібрував, злякавши її. Це було сповіщення в месенджері. Від Кевіна.

Кевін: “Узі, ти сидиш? Сядь, якщо стоїш. Наш "геніальний" консультант знову переписав усе до бісової матері. Старий варіант анульовано. Лови електронну версію, керівництво курсу вже все затвердило "для підвищення драматизму та чуттєвості". Це просто повний триндець, мені шкода твої нерви”.