Глава 3 “Коли Зірки слухають”

Вона зробила глибокий вдих і теж лягла на бетонну підлогу поруч із ним. Їхні руки випадково торкнулися. Узі не відсторонилася. Від нього йшло таке бажане тепло.

— Все почалося з п’єси, — почала вона, дивлячись на небо, щоб уникнути його погляду. — Я вчуся на акторку. Було добре. Ми з друзями — Лілі, Кріссом, Кевіном, Джессікою — готували фінальну сцену. Я — лицарка, Крісс — принц. Ми мали два місяці, і все йшло по маслу.
Вона зітхнула, і Ен обережно, без тиску, накрив її руку своєю, і вона відчула яка його долоня тепла і трошки шорстка від декількох маленьких шрамів, це була його мова підтримки, дати знак що він поряд з нею.

— Потім з’явився Вільям, — продовжила Узі, її голос став більш жорстким. — Син якогось там відомого актора. Він вирішив, що він наш “консультант”. Критикував усе. Костюми, сценарій, те, як я дивлюся на Крісса. Він підійшов до мене і почав говорити, що я маю дивитися на принца так, ніби він мій “Всесвіт”.
Узі відчула, як Ен легенько стиснув її руку, ніби заохочуючи.

— І я не витримала. Я не люблю, коли мене принижують. Я просто… вдарила його. Прямо в обличчя.

Тиша. Узі чекала осуду чи, принаймні, здивування. Але Ен лише тихо хмикнув.

— Це був гарний удар?
Узі несподівано посміхнулася. Справжньою, не вимушеною посмішкою.

— Думаю, так. Він був шокований.

— Я б теж, — сказав Ен, у його голосі був захоплення, адже він цінував рішучість і силу. — Продовжуй.

— Після цього… мені почало не щастити, — фіолетові очі Узі знову потьмяніли. — Костюм порвали. Репліки замінили на ті, які важко вивчити. Я прийшла не в той кабінет, і викладач, який, виявилося, дружить з Вільямом, дав мені догану. Все йде шкереберть, Ен. Я відчуваю, що мене ізолюють, і я нічого не можу з цим зробити. Я так сильно втомилась від цього лайна.. — видихнула вона, і сльози знову покотилися по скронях, але тепер вона не намагалася їх зупинити. — Від цієї постійної боротьби, від того, що ти завжди повинен бути насторожі, завжди сильним. Я не хочу бути сильною! Я хочу, щоб усе просто було добре. Як раніше.

 Вона замовкла, відчуваючи, як її тіло знову наповнюється знайомою важкістю. Але цього разу ця важкість була не самотньою. Поруч був він.

— Ти знаєш, — нарешті промовив він тихо, коли вона затихла, — сильність — це не в тому, щоб ніколи не падати. А в тому, щоб знаходити в собі сили піднятися. Навіть коли здається, що всі сили вже вичерпані. 

Він зробив маленьку паузу щоб знайти потрібні слова.
Він промовив кожні слова з такою непохитною впевненістю, наче констатував факт, що сонце сходить на сході. 

— Ти маєш право на гнів. Ти маєш право захищати свій простір. А удар... — він ледве помітно усміхнувся. — Іноді це єдина мова, яку розуміють такі, як він. Ти не зробила нічого поганого. Ти вистояла. І це найголовніше.
Його слова були наче бальзамом на її роздерту душу. Хтось не просто слухав, але й розумів. І не виправдовував, а підтримував. 

— Хочеш ще висловитись? — запитав він у неї з теплою усмішкою.

— Ні, дякую — єдине що змогла ледве вимовити Узі витираючи рукавом сльози.

Ен тримав її вільну руку і дивився на нею з такою ніжностю що вона не розуміла, чому її так сильно притягує до нього, як магнітом.
Ен сів і всміхнувся.

— Розкажи щось про себе, скільки років? Твоє хобі? Чим взагалі цікавишся? — весело сказав Ен і його посмішка прям сяяла.

— Чого це?.. — Узі ще лежала, але вже заспокоїлась і з нерозумінням подивилась на нього.

— Ми вже зробили крок до дружби, і мені з тобою цікаво!
Узі вагалась щось йому розказати, і він це бачив, то вирішив зробити перший крок на зустріч.

— Мені 18 років, люблю дивитись на зірки, гуляти, тренуватись фізичними вправами, зараз звісно живу один, то і самотньо одному щось робити, а взагалі, люблю спілкуватись з кимось, але більшість моїх знайомих для мене скучні, тільки і говорять про роботу і щось погане, а з тобою.. — він прям подивився їй в очі, ніби хотів щось дізнатись в її душі — я начебто вкрився улюбленою ковдрою і відчуваю себе так добре і комфортно, даже не знаю чому це так.
Узі дивилась на нього і слухала, і подумала що можна йому щось розказати якщо вже так зайшло.

— Мені 16 років, ну.. я люблю слухати музику, як ти зрозумів, вчусь на актора, і.. начебто, більше нічого такого.

— Круто! Тепер можна вважати що ми стали друзями?

— Ен очікував від неї відповіді як маленька дитина.
  Узі сіла на підлогу і не розуміла, як такий юнак зміг злякати тих двох ідіотів лише своїм голосом якщо він такий хороший і дружелюбний, можливо, через зріст чи що? 

Він сидів як песик який очікує коли його погладять, і це було доволі дивно для Узі яка ніколи не бачила стільки доброти і тепла, можливо від Лілі могла, але не настільки! То вона вирішила що буде не буде погано подружитись з ним, він їй реально допоміг морально що її приємно здивувало.

— Так, — спокійно відповіла Узі дивлячись йому в очі з посмішкою — тільки не треба обійматися, прошу..

— Що?! Чому не можна з тобою обійматись? Ти прям така маленька що і хочется обнять – для Ена вона начебто сказала про кінець світу а не про обійми.

— Я просто не люблю коли мене трогають — тихо відповіла Узі, і старалась не засміятись від надутих щік Ена.