Глава 2 “Золото в темряві”

Клуб “Меркурій” зустрів її гучною, пульсуючою музикою і густою завісою. Вони влаштувалися за невеликим столиком в кутку. Лілі, немов справжня королева, що оглядає свої володіння, весело погойдувала головою у такт музиці. Крісс і Джесіка вже йшли до бару по напої. А Кевін, насуплений, крутив у руках склянку з кока-колою.

— Ну, то що ми будемо робити з цим клоуном Вільямом? — прокричав Крісс, ледве перекриваючи шум. Його обличчя, зазвичай веселе, було похмурим.

— Так! Він завжди робить все на зло! Він даже мої ідеї для аксесуарів для костюмів назвав уйобськими! — вигукнула Лілі.

— Ми з цим нічого не поробим, він же син Луїса, а там викладачі сто відсотків будуть на його боці. — спокійно сказав Кевін, скрестивши руки на грудях і закрив очі. 

  Узи слухала і мовчала. Слова друзів долинали до неї крізь густу вату втоми та розгубленості. Вона відчувала, як стіни клубу поступово стискаються навколо неї. Її всесвіт, який вона намагалася побудувати з музикою, друзями, знову розвалювався. Він не витримував зіткнення з грубою реальністю у вигляді Вільяма. Як завжди, їй стає погано від запаху спиртного, сигарет, дешевих парфумів. Голова кружиться.

— Ей! Лілі, я вийду! Подихаю свіжим повітрям! — вигукнула Узі, і не чекаючи відповіді вийшла з клубу.
    Холодне, вечірнє повітря так розслабляє і розвіює голову. Притулившись до холодної стіни, і зробила глибокий вдих свіжого повітря, намагаючись заспокоїтись. Нарешті тиша. І, звісно ж, не обійшлося без “пригод”. 

— Хей! Крихітко! Чого тут сама одна сумуєш? — прохрипів чоловічий противний голос, що змусив Узі дьорнутись. Їй завжди було противно і неприємно контактуватись з п’яними людьми, особливо з чоловіками. А їх там було двоє. П’яні в хлам, веселі, років десь за 30, вони вже даже не пам’ятали чому взагалі зустрілись і якогось чорта вони рішили причепитись до неї! Їй щось взагалі не щастить в цей тиждень.
    Вона вирішила їх проігнорувати щоб їм стало з нею не цікаво і пішли далі, але вони були вперті.

— Чого ти нас ігноруєш, красуня? Ми добрі, навіть пригостимо! — сказав другий чоловік який тримався за свого друга, який теж ледь з ніг не звалився із-за його ваги, але якимось дивом ще стояли..

— Відчепіться — буркнула Узі, відступаючи. Її серце закалатало, але не від страху, а від зростаючого роздратування. Її день і так був жахливим, а тепер ще й це. 

— Ну що ти така колюча! Розвеселись! Всміхнись! — весело відповів чоловік який тримав свого друга. 

Це було останньою краплею для Узі. Вона сжала кулак щоб вдарити одного з них, як раптом…

Двоє чоловіків якісь сміялись і веселились перелякалась до жаху від одного голоса який був за Узі.
Вона обернулась і побачила його.
    Він стояв там, виникаючи з тіні, ніби частина ночі набула форми. Позаді неї стояв статний юнак. Його зріст був приголомшливим — настільки, що навіть ці двоє виглядали дітьми поруч. Він був у простій чорній водолазці та темних джинсах, але одяг сидів на ньому з такою вивіреною грацією, що свідчило про його силу. Але найдивнішими були його волосся та очі. Сріблясті кучері, немов підсвічені навіть у тьмяному світлі далекого ліхтаря, здавалися сотканими з самого місячного сяйва. А його очі... яскраво-золоті, як розплавлений дорогоцінний метал, холодні та пронизливі. Вони дивились, не висловлюючи нічого, крім спокійної, непохитної загрози.

— Дівчина сказала вам “Відчепіться”, вам щось не зрозуміло? — його голос був низьким і рівним, без найменшої злості. Але він був таким щільним і важким, що, здавалося, придушував навколишні звуки.
    Чоловіки не сказавши нічого лише пішли звідси, по їхнім очам було видно, що вони його знали і боялись, невже якийсь бандюган?.. Ні, якщо він був би бандитом, то йому було б байдуже на такі ситуації з дівчатами. Узі стояла, дивилась на нього, і думала про це. Тепер вона бачила його краще. Він був молодим, її однолітком, але в його постаті була незрівнянна впевненість. Він опустив голову до неї, і його обличчя раптом змінилося. Жорсткість у золотих очах розтанула, залишивши м'яку, стурбовану уважність. На його губах з'явилася легка, сором'язлива посмішка.

— Вибач, якщо налякав, — сказав він, і тепер його голос звучав зовсім інакше — тепліше, м'якше, навіть трохи невпевнено. — З тобою все гаразд?

Єдине що було в голові Узі це: ”Що за нах?..”

— Я.. Все нормально.. Дякую.. — Узі змогла лише це видавити з себе не знаючи що відповісти йому.

На це хлопець всміхнувся і дивився на неї.

— Ен.

Узі вдруг зависла.

— Що? — перепитала вона смотря на нього.

— Ен — представився він знову з теплою усмішкою.

— Узі.

— Ти, мабуть, не дуже любиш такі місця, так? — він кивнув у бік клубу. Його золоті очі, здавалося, бачили її наскрізь — бачили її дискомфорт, її бажання втекти.
  Вона знову кивнула, відчуваючи, як напруга поступово покидає її тіло. У ньому не було нічого загрозливого. Навпаки. 

— Я теж не дуже, — він злегка посміхнувся. — Тут завжди на тебе буде чекати щось неприємне. І просто хочеться бути в комфорті, але в мене є тут справи, то не маю вибору. — тихо відповів Ен, і зробив маленьку паузу.

— Знаєш, тут, зверху, є одне місце. На даху. Там тихо. І повітря справді свіже. І... — він завмер, і в його очах мигнула іскра щирої захопленості, — ...і зірки сьогодні дуже добре видно. Хочеш подивитися?
    Що саме змусило її погодитися? Можливо, щира емпатія в його погляді. Можливо, повна відсутність будь-якого наміру чи тиску. А може, та сама відчайдушна потреба в порятунку, що привела її сьогодні в клуб. Вона відчула, що може довіритися йому.  А може, та сама цікавість, що змушує її заглядати в останній розділ книги, не дочитавши до кінця. Вона кивнула.