Глава 1 “Сцена, що тріснула”

Узі Портер завжди шукала притулку в тиші. Не в тій мертвій, що тисне на скроні, а в тій, що народжувалася між сторінками старих книжок або вібрувала у навушниках солодкими акордами інді-року. Її реальний світ був занадто гучним, занадто наполегливим, занадто… справжнім.
    Університет, де вона навчалася на акторку, мав стати ідеальним способом втечі. І перші місяці першого курсу були схожі на мрію. Вона добре вчилася, а поруч були друзі: Лілі, Крісс, Кевін і Джессіка. Їхній команді дали два місяці на підготовку фінальної сцени. Їхнім проектом на закінчення курсу була сцена з класичної романтичної драми. Крісс грав Принца, Лілі — його могутню матір-Королеву, а Узі — віддану Лицарку, що таємно закохана у свого сюзерена. Вони працювали два місяці, і все було ідеально. Костюми, пошиті на замовлення, пахли ще свіжою фарбою та тканиною. Декорації, які Кевін малював тижнями, виглядали як справжній кам'яний замок. Репліки відчувалися до досконалості під час нічних репетицій у пустій аудиторії.Узі ніколи не була щасливою. Її всесвіт сяяв.
  Але потім з’явився Вільям.

Син відомого актора, якого «призначили» консультантом команди. З першого ж дня він почав «смикати» всіх, говорячи, що все не так. Його слово було законом, його тон — зверхнім, а його погляд — оцінювальним.

— Цей жест занадто театральний, — буркотів він, дивлячись на Крісса.

— Королева не повинна бути такою емоційною, — вказував він Лілі.

— Діалоги пафосні, треба більш... сучасної лексики, — заявляв він Кевіну, який лише блідів від злості.

Всі терпіли поведінку Вільяма. Він кожен раз мав до когось якісь претензії! Що Узі дуже сильно виводило з себе. І коли вона виконувала сцену де її персонаж повинен признаватися в коханні принцу, то Вільяму знову нічого не сподобалось.

— Ти маєш дивитися на принца з благоговінням, Портер, — Вільям наблизився до Узі, дихаючи їй в обличчя.

— З любов’ю, з відданістю! Твої фіолетові очі виражають хіба що бажання втекти й закритись в своїх навушниках.. Повтори сцену, але тепер... дивися так, ніби він — твій Всесвіт.

— Мій Всесвіт — це не ти і не твій «принц», — прошипела Узі. Вона не мала бажання його слухати, але той так скосо на неї подивився. —Моя гра відповідає сценарію, — добавила вона, стискаючи кулаки.

— Сценарій — це одне, а безталанна гра — інше, — холодно констатував Вільям.

— Що ти сказав? — її голос пролунав тихо, але кожне слово було гострим, як лезо.

— Ти чого надулася? – Вільям усміхнувся, дратуючи.— Я ж просто кажу, як є. Твоя гра примітивна. Ти не тягнеш роль. Можливо, тобі варто…

Щось всередині Узі тріснуло. Весь її тиск, вся втома, вся ненависть до цього егоїстичного хама вилилися в один миттєвий, неконтрольований рук. Не даючи йому договорити те, що вона не збиралась слухати, вона вдарила його. Гучний ляскіт розітнувся в повітрі, коли її долоня з усієї сили впала на його щоку. Вільям, з широко розплющеними від шоку очима, тримався за палаючу щоку.

— Ти взагалі загубився, як ти розмовляєш з людьми!?  — Узі скрикнула йому стиснувши руку якою вона його вдарила. Вона хотіла ще раз його вдарити, але натомість просто забрала речі і вийшла з кабінету не сказавши друзям нічого.
    Після цього дня Узі почала відчувати, що проти неї грає сама доля, або її сцена мрії тріснула. Або ж вплив Вільяма був більшим, ніж вона думала. Спочатку порвався її костюм лицарки. Потім вона прийшла не в той кабінет на важливе заняття, отримавши догану від викладача, який був другом Вільяма. А на фінал: її репліки у п’єсі “випадково” поміняли на більш складні. Вона вже нічого не розуміла, почуваючись так, ніби тоне.
    Вона лежала на підлозі своєї кімнати, а по дзвінку було чути голос Лілі, яка розказувала щось веселе, але Узі її не чула, вона думала про те, як помститись Вільяму.

— Я не знаю, що робити, — прошепотіла вона в трубку Лілі. — Здається, мені тут уже нічого не світить.

— Світить, світить! Не скигли! — голос Лілі був, як завжди, рішучим. — Ми сьогодні збираємося. Кевін і Джессіка теж. У клубі “Меркурій”. Нам потрібно обговорити Вільяма. Ми або розробимо геніальний план помсти, або ти просто вип'єш і забудеш його, як поганий сон. Всі йдуть! І ти теж, бо я приїду і силою витягну твою заучену дупу.
    Узі, яка ненавиділа шумні місця, де доводилося бути на очах у натовпу, ледве погодилась. Вона не хотіла йти, але ще більше не хотіла залишатися наодинці зі своїми думками. Її всесвіт тріщав по швах, і вона відчайдушно потребувала якоїсь опори. Навіть якщо ця опора була в гучному, непривітному клубі.