Ми всі одного роду!

Мої брати та сестри,
Пам'ятайте, що ми з одного роду,
Від тих же предків всі походимо!
Чому ж зараз розділились ми?
Чому у ворожнечу деякі із нас впали
Та набіги на мирні землі започаткували?
Коли, як не зараз,
Разом перед спільним злом потрібно стати,
Всім нам об'єднатись,
Полетимо, як осіннє листя,
Слідом за вільним вітром,
Що зміни над нашими землями віщує!

Мої брати та сестри прекраснії,
Хоч і з різних всі ми королівств,
Але однієї всі ми крові з вами,
Однією нацією всі колись були!
Від масагетів, що ельфи їх полонили, ми всі походимо без винятку!
Ось тут Аквілон лежить,
Холодний та суворий на півночі своїй,
Але теплий і спокійний у лазурі тих далеких південних морей.
Там рибалки й лицарі славетні все жили,
У море вони сміливо ходили,
Наші береги від ворогів боронили,
Грудьми загрозу зустрічали,
Богам душу віддавали,
Щоб згодом у сирих могилах спочивати
Під дубовим Файнока хрестом,
Що перехрестя для душі символізує!
Але то народ могутній,
Слава недійська гримить далеко,
Бо прийшли з-за морів вони колись,
Ледве на колишній батьківщині не втопились,
Але до нових забутих земель у темну добу повернулись,
Щоб нам свободу відвоювати
Від демонів Інферно та підступних камарантів півночі!
Прогнали шляхетні недійці всіх нелюдів,
Ці землі для людей вони забирали,
Хоч кров'ю вона просякла скрізь!
Під проводом Святого Лицаря,
Славетного Вліндрела Ейталіона
Подолали люди ворогів і знов земля для нас розквітати почала!

А ось тут степи широкії розгортаються,
Лани високії на вітру хвилюються,
Над ними синє небо журиться,
Вдалечині гірські піки грізно здіймаються,
Курличуть журавлі білесенькі,
А внизу скачуть ягнятка малесенькі,
А десь там, на пагорбі одному
У трембіту все сурмить самотній чабанець,
Розповідаючи усім свою смутну історію!
Але це- лише західна наша земля,
А поглянь через кордон-
Там на сході густий тропічний ліс росте,
Нетрями непролазними він заросте,
Але й там наш народ живе в гармонії з природою,
Височать за лісами у морського побережжя
Білі башти славетної Мезарічі, 
Міста намісників, що вірно служать сім'ї монархів і вдень, і вночі!
Над містом тим на Аґнії течіях спокійних
Літають меви ненажерливі,
Їх шурхіт крил білявих
Віщує про близькість нового улову.
І ось пірнають меви,
Хапають дзьобом рибу
І знову линуть високо до неба!
Тут, серед степів та споконвічних лісів
Живемо ми завжди,
Маленькі, але сміливі аґрестійці,
Народ природи та гострої вдачі!
Всі стихії- то добрі друзі нам,
Земля- то наша благодійниця,
А природа та дочка її- то наші захисниці!
Тут всюди духи все блукають-
Он в полі степові мавки танцюють,
Під їхніми спритними ногами квіти процвітають,
А де руками торкаються, то буйно колос вгору в'ється! 
Із криниці та річок
Чути сміх та співи звабливих русалок,
Ти їм не вір,
А краще тікай мерщій,
Бо залоскочуть та до темних глибин затягнуть...
Не смій у лісі без дозволу дерева рубати,
То лісові мавки живі там стоять
І від болю стогнуть,
Вони лісовика на допомогу прикличуть,
Велетня мохом вкритого,
Із пазурами гострими!
Він кинеться на тебе
Й на шматки враз роздере,
Бо хто чуже бере,
Той дорого за це заплатить!

Для когось золота Аґрестія 
Може жорстоким краєм здатися,
Але для нас- це рай, подарований богами!
Бо в єдності з природою ми живемо,
Її змалечку вшановуємо
І за це дари  від неї все отримуємо!
Ми гостям радіємо,
Одразу страви смачні готуємо,
Радо все співаємо та танцюємо,
Ми моторні та веселі,
Простодушні та завзяті!
Кулішу ложками черпаємо,
Кухликом горілку міцну тягаємо,
Рибку в юшку кинемо,
А кролика затушимо,
Качечку запечемо,
Кабанчика зарум'янимо,
З овочів та фруктів добрий гарнір ми зробимо
І все це для наших гостей
На свято Ясанське,
Коли врожаї всі збирають
Та до комори тягнуть!

А десь там, за далекими морями,
За забутими океанами,
Лежить спалена земля,
Але не мертва вона,
А надто вже жива!
То острови із магми й попелу,
Над ними вічно все вулкан курить,
До неба пасмо диму височить,
Небеса жахливо червоніють,
По порожнім тим ашханам 
Попелясті бурі вітри все ганяють!
Спекотно там й небезпечно,
Але й там живуть люди,
Що вигнанцями постали,
Хоча й вони забули, 
Що одного роду з нами,
Однієї крові 
Та від спільних предків походять!
То землі Моран-Тану,
Де вчаться завітам жорстокого Корі'Тану,
Спільні в нас із ними ті боги,
Але вчення різні-
Де пацифізм наш кінець бере,
Там починається жага війни Вогняного Культу!
Над сатріанцями жінки всеціло володіють,
Здолавши давній заколот у стародавній битві,
Коли Моран до матріархату прихилили,
Шіптарські ті війська розбили,
Назавжди червоний прапор із птахом-алкотестом у крові бунтівних чоловіків жінки втопили,
Собі покору на майбутнє забезпечили!
Грізний та суворий Моран-Тан,
Але є в ньому якась самобутня краса,
А народ там сильний та незкорений,
Бо теж людського роду!
Темним силам радо вони вчились,
Сама їх зовнішність змінювалась,
А під час вибуху вулкану
Назавжди із білим волоссям сатріанці залишились,
Коли щитова магія життям їхнім живилась!
На касти сатріанці всі розбились-
Ось човечансто,
Що на мертвих землях намагається щось зростити,
А тут терашмедів все тренують,
Щоб у бій із ворогом їх відпустити!
Вештіци могутні у тінях
Не припиняють все інтриги за становище і владу плести,
А монархи тут- немов маріонетки, яких тягнуть умілі руки за нитки!
А руки ті Верховному Архімагістру завжди належали,
То жінка можновладна та могутня,
Хитра й небезпечна,
Проти імперії війну нову вона планує!