3.1

Найдивніше, що згодом я так і не змогла знайти бодай якоїсь згадки про це прядево. Втім, я не відчувала їхньої сили й досі була певна, що це якась звичайна річ у світі чаклунів. Тепер я не знала, що й думати! Що ще можуть ці небесні нитки? У скриньці не було нічого, крім клубочка. Поготів, коли я заселялася, чаровиявник мовчав! Тоді я не звернула на це уваги, бо ще мало що тямила, однак зараз замислилася. У школі заборонялися будь-які чарівні предмети, проте клубок лишився зі мною. Як таке можливо?

Я потягнула за невидиму нитку, діючи радше інтуїтивно, ніж усвідомлено. Вона перепліталася з іншою і відтворювала один із найулюбленіших бабусиних візерунків. Я продовжила в’язати гачком, і під кінець вечора вже відчувала неприємну втому. Схоже, цей дарунок висмоктував мої сили. Коли ж закінчила, прядево заблищало й спалахнуло, залишивши по собі зовсім нескладне магічне сплетіння. Я здивовано впізнала його. Нещодавно ми проходили цю тему на занятті — аркан спокою та ладу.

Проте це означає…

— Бути не може! — вражено зойкнула я.

Виходить, бабусині візерунки ніколи не були звичайними малюнками? Невже цими нитками можна в’язати магічні аркани? І при цьому захисні чари школи не реагують. Як таке можливо? Хай я й не застосовувала магію напряму, а лише плела, однак слабкість відчутна, та й сили трохи вичерпалися. Тобто прядево саме ввібрало мої чари? Як? Будь-який рух магії тут одразу виявляють.

— Бабусю, ти дивовижна! — палкий вигук сам зірвався з моїх уст. — Де ж ти тільки взяла їх?

Саме тоді я усвідомила, що можу захистити себе і свого єдиного друга. Провчу аристократів! Лише ніяк не могла збагнути: чому не відбулося магічного спалаху? Та й як так, що в жодній книжці немає нічого про це дивне прядево? Чи «небесні» — це тільки бабусина назва? Тому й не можу нічого знайти? Можливо вони звуться якось інакше? Втім, розпитувати про них я не наважувалася. Та й не хотіла!

Щовечора після занять із паном Гораном я піднімалася до книгосховища. Попри втому та слабкість, вивчала аркани, які ми ще навіть не проходили. Найпершим прагнула відшукати захисне закляття. Важке, але я вперто закарбовувала в пам'яті кожну формулу, поворот, сплетіння й віддачу. Щоб потім усе це повторити з нитками. Неймовірно виснажувалася й майже не спала. Однак воно було того варте. За тиждень я мала готовий невидимий нашийник з арканом міцного щита.

Якщо згадати, бабуся найчастіше виплітала плетива зцілення. Жоден її візерунок не сягав вище нульового ступеня. Втім, і сили магічної вона не мала. Як же тоді їй це вдавалося? Коли плету я, то віддаю частину власного резерву. Чи це тому, що мої візерунки вже другого рівня?

У магії існувала п’ятирівнева шкала важкості. Нульовий — зовсім слабкий, що містив лише вмовляння та наговори для зцілення й лікування. Ним володіли навіть люди з мізерним даром, які не мали рангу чаклуна. Найчастіше це ті, хто й не починав навчання або не пройшов обряду вибору. Перший ступінь мав кожен маг, котрий щойно отримав благословення бога. Саме з цього рангу починався розподіл, залежно від вмінь, практики та місткості власного резерву.

Талановиті діти швидко досягали другого рівня. Їм підкорялася більша кількість заклять, складніші формули та вища майстерність у своїй справі. І лише по закінченні школи чаклун мав змогу здобути третій ранг, який давав право вступити до єдиної в королівстві магічної академії. Найчастіше маг третього рівня вже міг ставати до праці. Хоча в академії давали значно глибші знання. Після закінчення саме академії – випускників чекав престижний і могутній четвертий ранг — ступінь магістра. От останнього, найсильнішого п’ятого рангу, яким опікуються самі боги, мало хто досягав. Вчителі розповідали, що люди з такою силою вже давно не народжувалися.

Зранку перед заняттями я поспішила до стайні, де стояли вольєри. Там мене одразу зустрів мій маленький друг. Цуценя радісно затявкало й кинулося до мене, ткнувшись мокрим носом у долоню.

— Привіт, мій малесенький! — я присіла навпочіпки, водночас дістаючи зачарований нашийник. — У мене щось для тебе є.

Я ласкаво погладила його по загривку, ніжно усміхнулась і обережно одягла свій подарунок. Нашийник відразу блиснув, а тоді зник у шерсті цуценяти, немов розчинився. Шорен здивовано пискнув, на мить завмер, а далі з радощів закрутив хвостом, знову тулячись носом до моїх долонь.

— Ох, Шорен, тепер я спокійна. Ніхто. Нічого. Не посміє. Тобі. Зробити. А як спробує — пошкодує!

Була в моєму нашийнику маленька несподіванка. Коли я виплітала його, мене осяяло натхнення. Під впливом почуттів злегка змінила візерунок відомого мені прокляття першого ступеня і вплела кілька власних. Не знаю, звідки прийшли ці знання… чи й справді то було натхнення? Моєю метою було не лише захистити, а й провчити. Проте так, щоб ніхто не запідозрив мене чи цуценя. Привертати зайву увагу я не хотіла. Раптом про моє плетиво дізнаються? Покарають і заберуть? Втім, не ризикнути теж було б безглуздо. Якщо є можливість — треба пробувати. Терпіти знущання Расго з його прихвоснями я не збиралася.

Того дня на заняття я прийшла в доброму гуморі. Страх, який увесь цей час стискав серце, нарешті відступив. Я більше не боялася, що моєму малюкові завдадуть шкоди, і це додало сил. На уроці я стала єдиною, хто зміг створити аркан темного диму — корисне вміння прибічників Рангора, яким можна осліпити й збити з пантелику. Мене похвалили, а інші учні обдарували невдоволеними поглядами. Однак я лише усміхнулася у відповідь. Ніщо не могло зіпсувати мого піднесеного настрою.