Розділ 3

Магічна школа вражала величчю та красою — вона видавалася не меншою за королівський палац! Напевно. Бо ж палац бачити мені не доводилося. Її прикрашали незліченні вежі, балкони та вікна з яскравими вітражами. Сама школа розташовувалася у лісовому краї біля підніжжя гір, неподалік від Кургода — столиці Рути.

На величезній площі перед головним входом зібралося чимало магів: і діти, і дорослі. Ритуал вступу — стародавній красивий звичай, який проходять усі новачки. Цьогоріч нас було дванадцятеро: вісім хлопчиків і чотири дівчинки різного віку. Наймолодшому виповнилося всього сім, а ось висока темноволоса панянка була лише на рік старша за мене.

Перед нами стояли три вівтарі з підношеннями різним богам. Світла богиня Імара приймала під своє крило цілителів та знаючих; бог Арон — покровитель воїнства — дарував силу й мужність; а темний Рангор навчав мистецтва некромантії та чорного мороку. Іноді третього бога величали ще богом смерті. На його факультеті навчалося найменше учнів — я помітила лише сімох у темно-синій формі.

Вступникам належало підійти до кожного вівтаря, і той бог, який відповість, мав стати нашим покровителем до кінця життя. Пані Еллір — приємна й трохи повненька жінка, що зустрічала нас біля входу, — розповіла, що траплялися навіть випадки, коли боги не відповідали, хоч дитина й мала дар. Ця звістка неабияк налякала мене. По-справжньому. Раптом боги відмовляться від мене? І мене відправлять назад? Про це я жодного разу не замислювалася. Бо була певна, що все… тепер я маг. Тепер я вільна!

Мене кинуло в піт. Маленький хлопчик попереду так і не дочекався відповіді, хоча й виконав усе, чого вимагав ритуал: узяв землю, підніс смолоскип і зросив власною кров’ю стародавній камінь. Однак у відповідь панувала лише тиша — чомусь боги знехтували ним.

Тому, почувши власне ім’я, я злякано здригнулася. Затремтіли коліна, долоні вмить змокли, і навіть закрутилося в голові. Страх оселився в душі. Я не могла зробити й кроку, але все ж змусила себе рушити вперед.

На першому вівтарі стояла чаша з прозорою водою, а довкола лежали різні трави та свята земля. Багато з цих рослин були мені знайомі, тож я тямила, що робити. Відпила ковток води, узяла жменю землі й розкрила долоню.

Лише один подих. Мить. Земля просто осипала трави. Серце завмерло. У скронях болісно й лунко застукало. Страх скував руки й ноги.

Вже не так упевнено я ступила до другого вівтаря. Взяла смолоскип рукою, що помітно тремтіла. Треба було запалити вогонь і чекати на благословення Арона. Якщо прийме до себе — полум’я здійметься до неба, а ні — зашипить у відповідь.

Я повторила ритуал. Важко перевела подих, намагаючись заспокоїти холодний липкий страх. Залишався останній вівтар. До нього я йшла найповільніше. Здавалося, не дихала. Мені було настільки моторошно, що навіть не відчула болю від гострого кинджала. Кров закапала на вівтар…

Спливав час. Три вівтарі мовчали. На першому жодна травинка не розквітла, жодна квітка не подарувала пелюстки, навпаки — рослини неочікувано зів’яли та висохли. Вогонь Арона також не відповів. Спалахнув трохи, та й завмер, і далі палав рівно й без змін. Для мене немов усе зупинилося. Злякано перевела погляд на третій вівтар…

Будь ласка! Я не можу повернутися. Не можу знову стати невільною панів Венських!

Мене почули. Трапилося диво! Загорівся вівтар стародавніми символами, ввібрав у себе мою кров. І стала я з тієї миті слугою темного бога Рангора…

***

У школі виявилося складно. Ні, не навчатися. Складно було тому, що я не мала прізвища, і всі одразу розуміли, хто я така. Серед селян не заведено давати щось, що належало б до роду. Тільки ім’я. Однак я швидко вчилася і мала гарний потенціал, тому могла за себе постояти. Ось тільки на території навчального закладу мандрувати коридорами й чаклувати поза уроками суворо заборонялося. І якщо спіймають…

Це сталося в перший місяць мого навчання. Я сиділа надворі й читала книжку. Магія одразу затягнула мене у свої обійми. Тільки от однокашники не раділи моїм успіхам і всіляко намагалися зачепити селянку-обірванку.

Хлопці, ненабагато старші за мене — може, років чотирнадцяти-п’ятнадцяти, — раптово оточили. Різні кпини та образи летіли в мій бік. Можливо, я б і стерпіла, але вони боляче схопили мене за руки й потягли до воріт.

— Мала погань, тобі не місце серед нас!

Вони були сильнішими. Їх було більше. Мене скрутили в одну мить, і я нічого не змогла вдіяти.

— Або ти сама звідси підеш, або твоє життя перетвориться на підземелля Рангора!

— Я і так його слуга! — з кривою усмішкою кинула я. У відповідь на це мені грубо заткнули рота широкою долонею.

Я виривалася, звивалася, тільки тримали мене міцно. Усе вийшло само собою, адже звідки першокурснику знати, як контролювати власну магію? У якусь мить моя сила відштовхнула хлопців, і я скористалася цим, щоб утекти. Однак я не знала, що з вікна директорського кабінету за мною спостерігають.

Тієї ж миті мене викликали до пана Орана. Він спокійно запитав, чи знаю я статут школи. Чи слухала вступну лекцію про застосування магії в цих стінах? Я слухняно кивала, бо не хотіла брехати, але тільки-но пробувала щось пояснити — директор одразу мене зупиняв. Він не хотів знати, що я лише захищалася і зробила це ненавмисно.