Розділ 2

Мені ледве одинадцять виповнилось. Я стояла на колінах у розстебнутій сукні, яку настоятельки навмисне спустили, щоб оголити мої плечі та спину. Це був жіночий монастир, тому нікого не бентежив мій безсоромний вигляд, окрім мене самої.

— Дванадцять! — черговий безжальний удар припав на лопатки, залишивши багряну смугу

Однак я не зронила ані звуку. Перепрошувати не стану, і моїх сліз вони не побачать.

— Тринадцять! — біль пропікає все тіло, до крові затискаю губи, а я знову згадую обличчя білобрисого хлопчиська.

Завжди згадую, коли мені боляче. Адже йому тоді також було боляче, напевно, тому він зробив усе, щоб і мені стало… ніколи не пробачу!

— Чотирнадцять.

Не пробачу, як байдуже скинув браслет з руки.

— П’ятнадцять.

Як спокійно дивився на дівчинку, що плаче й виривається у мить, коли її жорстоко відбирають у матері.

— Шістнадцять.

Як проводжав мене прохолодним поглядом, і з огидою дивився на мої та материні сльози.

Знову біль… не витримую. З вуст зривається стогін, а тремтячі пальці з силою стискають зім’яту й вологу після дощу траву.

Я ніби навмисно плекала в собі ненависть до нього, бо так намагалася вижити. Вижити в місці, де не було любові та похвали, а лише покарання.

— Вісімнадцять… — відчула, як по спині потекло щось тепле.

Перед очима червона каламутна пелена. Біль сильний, але моя злість сильніша. Я закричала й випустила всі емоції назовні. Навіть не відразу зрозуміла, що батіг більше не опускається на мої поранені плечі.

Здивовано обернулась і помітила розгубленість на обличчі настоятельки. Вона переводила приголомшений погляд з батога на соратниць і назад. Мені заледве вдалося зосередити увагу на тому, що так сильно вразило жінку. Виявляється, батіг увесь потріскався і розійшовся на ниточки, а його кінець зовсім згорів. Хоча, можливо, мені здалося? Біль не дозволяв зосередитися, а яскраве сонце аж сліпило.

Тієї миті перед очима попливло, і я впала на траву, зовсім безсила. Здається, в мене навіть нічого більше не боліло, тільки дуже хотілося спати…

Розбудив звичний дзвін на молитву. Неохоче розплющила очі. Дерев’яна стеля з прогнилими дошками допомогла зрозуміти, що я у своїй кімнаті, а поруч наді мною схилилася Іррі — моя сусідка і найкраща подруга в цьому темному моторошному місці.

— Прокинулася нарешті! — щиро зраділа кучерява дівчинка й лагідно усміхнулася. — Ти довго спала, ми вже почали думати, що з тобою робити. Панна Зоряна не могла зрозуміти, чому ти не прокидаєшся.

Панна Зоряна була однією з небагатьох настоятельок, яка навчала нас травництва та зцілення. Вона не була гарною цілителькою, як моя мати, чи талановитою, як бабуся. Панна більше читала, а не практикувала, тому частіше сподівалася на богів, ніж на власні вміння. Хоча її мазі іноді справді вгамовували біль, спричинений черговим покаранням панни Олісії.

— У пансіоні ходять такі неймовірні чутки! — зненацька поділилася подруга. — Ніби самі боги втрутилися.

Вона відійшла від мого ліжка до дзеркала, щоб вплести у своє чорне кучеряве волосся чорну стрічку. Різкий біль у спині повернув мене в останні хвилини покарання. Як мене охопила лють, як кинуло в піт, а потім побачила згорілий батіг. У богів послушниці повинні вірити, але не думаю, що комусь із них є діло до непокірної безправної селянки. Моє життя залежить не від богів, а від волі пана Венського. Тепер я це добре розумію.

От тільки пояснити, що трапилося, не можу. Чи могли вплинути ті емоції? Злість. Лють. Біль. Цього просто не могло бути. В мені ніколи не було сили, і поготів у нашому роду не народжувалися маги. Усім відомо, що магом можна тільки народитися, маги — вони чистокровні!

Того ж вечора я дізналася, що справа все-таки в мені. Зі мною заговорив вогонь! Справжній, живий вогонь! Виявляється, у нашому каміні на другому поверсі завжди жила саламандра на ім’я Вогник. Просто раніше я не могла чути й бачити її, тому що була звичайною дитиною. Як вона сама пояснила, іноді сильні негативні емоції можуть пробуджувати магічні здібності.

Однак я не поспішала з кимось ділитися цим відкриттям. Адже не знала, що за цим послідує. Я — ніхто. Єдине, що змінилося після виявлення здібностей, то це моя поведінка. Щоранку я вставала на світанку й слухняно йшла з усіма на сніданок, а потім на молитву. Поводилася максимально тихо, щоб не привертати уваги. Сталося ж навпаки. Це помітили. Дорослі казали — нарешті виросла, однолітки дивувалися — чому раптом змінилася. Загалом усі були задоволені. Усі, окрім панни Олісії, якій тепер було важче знайти причину для покарання. Вогник завжди попереджав мене про її наближення. Це злило настоятельку. Вона дедалі частіше не мала настрою, тому відігравалася на інших дівчатах, адже мене спіймати на поганому не могла.

А час минав… Мені виповнилося дванадцять. Ніхто не знав про мою маленьку таємницю. Аж поки одного разу Іррі випадково не помітила, як я сиджу біля каміна й розмовляю з вогнем.

— Що ти робиш?!

— Розмовляю з богами, — збрехала я, бо пам'ятала про наказ саламандри. — Тут тепліше й затишніше, ніж у каплиці.

Навіть якщо й підуть чутки, настоятельки тільки хвалитимуть.