***

Це були емоції, не більше. Що може дитина? Дитина, у якої навіть прав немає. Дитина, чия доля залежить від волі жорстокої людини. Лише з часом я збагнула, наскільки безглуздо вчинила, але тоді… той, хто врятував, сам виніс мені вирок. У пам’яті ще довго відлунювали його слова: «Батько, я не хочу, щоб вона тут була!». І як мама не благала, як не принижувалася, рішення було ухвалено. Зарозумілий хлопчисько сухо наказав: «Хай її навчать, як треба поводитися з панами!».

Я була готова до всього. До того, що господар знову візьметься за свій зміїний батіг, а після того, найімовірніше, продасть комусь, як це вже бувало з іншими невгодними селянами, або передарує своїм друзям, ніби непотрібне цуценя. Яке ж було моє здивування, коли замість усіх цих моторошних фантазій мене відправили в закритий пансіон при жіночому монастирі на півдні Рути. Відвезли того ж вечора прямо з маєтку. Навіть не дали попрощатися з батьком! Мабуть, боялися, що встигну проговоритися про побачене. Не знаю. Студений погляд сірих очей закарбувався в душі сильніше за образливі слова його батька.

В ту мить я пообіцяла собі, що обов’язково повернуся. І коли-небудь стану вільною! Напевно, саме тоді я найбільше зненавиділа його… навіть не пана Венського, ні — хлопчиська, який так легко й байдуже вирішив мою долю і попросив батька позбутися мене. Чому? Я довго не могла цього збагнути й лише губилася у здогадах. Страх, що розповім? Відчуття приниження? Навіть згодом у мене залишалися тільки питання без відповідей.

Моя нелюбов зростала з кожним днем. Особливо в моменти, коли пані Олісія наказувала висікти мене на задньому дворі нашого пансіону. Головна настоятелька завжди носила чорну сукню, збирала темне волосся на потилиці в тугий вузол і ніколи не усміхалася. Від неї пахло чимось кислим. Послушниці впізнавали наближення пані задовго до її появи — за ароматом жахливих парфумів.

Вона полюбляла покарання. Їй навіть не треба було особливого приводу. Достатньо малесенької помилки: чи то випадково розлитого чорнила, чи відмови вишивати нескінченні гобелени, або недоїденого сніданку. Пані Олісія ніколи не розлучалася зі своєю указкою, якою нерідко била нас по руках, особливо якщо ми неправильно відповідали на заняттях.

Мені, як головній винуватиці, завжди діставалося найбільше. Я була непосидючою дитиною. Бувало, коли працювала на городі, частенько відволікалася і збігала з іншими дівчатами до місцевого озера. За це нас позбавляли їжі на добу або зачиняли в підвалах. Коли ми збирали врожай, я могла запропонувати гру прямо в полі, і через це дівчата забували про роботу. Доходило до того, що після покарань я кілька днів не могла ходити й зі злістю згадувала білобрисого хлопчиська. Навіть коли поводилася чемно й виконувала з іншими послушницями розклад дня, пані Олісія все одно знаходила привід, щоб покарати неслухняну руду вихованку.

Ми з нею не злюбили одна одну з першої ж миті, коли люди Венського привезли мене в похмурі стіни невеликого монастиря. Мені одразу не сподобалася блякла, самотня будівля на схилі стрімкого пагорба. Її вікна здавалися темними провалами очей якогось чудовиська. Саме такі асоціації в мене виникли, коли я вперше побачила пансіон, де мені судилося провести кілька довгих і тяжких років. Я зрозуміла це одразу, щойно переступила поріг моторошного й холодного приміщення. Послушниці, які зустрічалися на моєму шляху, мов німі привиди блукали коридорами.

Тут навчалися різні діти: переважно це були сироти із заможними опікунами. Можливо, тому на мені частіше зривалися, адже я була безправною, і це ніби розв’язувало настоятельці руки. Крім того, як виявилося, пан Венський сам дав дозвіл робити зі мною все, що вона вважає за потрібне.

Згодом я помітила, що пані Олісії подобається нас карати, тому намагалася бути обережною і поступливою. Я не мала жодного бажання зайвий раз проводити ніч у студеному сирому підвалі. Та настоятелька все одно знаходила причину, щоб висікти мене солоним батогом.