***

Саме після того випадку білобрисий чаклун знову припинив залишати маєток. Ми з друзями майже не бачили його. І не згадували. Тільки інколи в пам’яті спливала мить у лісовій гущавині, коли він витягнув мене з жахливого багнища. Щоправда, часом я починала шкодувати, що не подякувала, але потім згадувала його пихату усмішку, коли він говорив про моїх друзів, і бажання дякувати вмить зникало.

Так летіли дні. Літо змінилося осінню, а за нею прийшла й зима. Здавалося, я й сама почала забувати про цього задаваку, аж поки не пішли чутки про хворобу молодого панича Венського.

Була люта зима. Я сиділа вдома й допомагала мамі перебирати сухоцвіт та трави для лікувальних засобів. Колись давно, уривками між важкою панщиною, вона була ученицею старого мандрівного волхва, який заїжджав до нашого села. Завдяки йому мама не лише бодай на макове зернятко знала грамоту, а й стала місцевою знахаркою. Наш господар швидко збагнув користь від її вмінь, тож звільнив маму від звичайної роботи в полі, аби вона лікувала селян.

Ось в один із таких холодних днів її й покликали до маєтку Венських. Я чула, як вона казала батькові, що їхній лікар не зміг приїхати через завірюху, тому вона сама сходить подивитися, що з малим.

І чомусь перед моїми очима знову виник цей самовпевнений маг.

«Не ворушись, кирпата!»

Якби не він, затягли б мене до себе бродниці. Може, тому й захотілося все-таки подякувати.

Я забігла до своєї кімнати й озирнулася. Я не мала нічого такого, чого б не було у пана. То що я можу йому дати?

Хіба що…

Схопила зі шухляди стола найцінніше, що в мене було, і вибігла в сіни. Треба було встигнути за мамою. Знаю, що вона не взяла б мене з собою, але якщо наздожену, впевнена — не відправить додому повертатися в такий холод. Тим паче до маєтку далеченько, а я ж планувала більше туди не потикатися.

Накинула затертий до дірок батьківський кожух та вискочила на вулицю. Мою свитку мати заздалегідь сховала, адже занадто добре мене знала. Як і знала те, що я можу втекти до друзів навіть у лютий мороз.

Ох і перепаде мені ввечері!

Холодне повітря торкнулося розпалених щік. В очах виступили сльози. Я нервово витерла обличчя й озирнулася. Падав сніг. Хурделило так густо, що нічого не було видно. Насилу помітила, як мама зникла за поворотом. Увесь шлях я намагалася триматися на відстані і водночас не втрачати з виду її теплий кожушок. Однак тільки до тієї миті, поки вона не підійшла до воріт маєтку Венських.

— Корі? — здивовано охнула мати. — Що ж ти коїш?!

— Ти швидко вибігла, і я не встигла дещо передати молодшому Венському… — я простягнула змерзлу долоню з прикрасою. — Він захворів, так? Це йому допоможе!

— Боги, Корі, що ти вже надумала собі? Не потрібен йому твій браслет із ниток, викине його чи зовсім не прийме! — вона несильно смикнула мене за кожух, немов бажаючи струснути. — Добре, пішли зі мною, холод-бо який. Не вистачало мені ще й тебе лікувати!

Я переможно усміхнулась і взяла маму за руку.

— Ніколи, чуєш?! — неочікувано пригрозила мама пальцем. — Не смій сюди більше ходити, а надто спілкуватись із сином Венського. Ти йому нерівня — він наш господар!

І саме в цю мить відчинилася хвіртка. Високий чоловік впустив нас усередину й провів до чорного ходу. Я поспішила за мамою, підстрибуючи, щоб наздогнати її крок, але руки так і не випустила.

— Пане вже чекає на вас, однак… — на мене поглянули цілком чорні очі. — Ця дівчинка. Хто вона?

— Вибачте, це моя донька. Її не було з ким залишити, вона не заважатиме, почекає тут.

Чоловік кивнув і забрав мамин верхній одяг, а за ним — і мій завеликий кожух. Здивувався моєму вбранню, але нічого не сказав і мовчки пішов. Натомість майже одразу сходами спустилася жінка в суворій чорній сукні з білими манжетами й попросила слідувати за нею.

— Чекай тут! — прошепотіла мати перед тим, як піти.

Я вже хотіла побігти за нею, коли до мене підійшла ще одна дівчина в такій же чорній сукні й провела до дивана в коридорі. Тільки замість того, щоб піти, вона стала біля мене й прискіпливо розглядала з ніг до голови, особливо мої брудні старенькі черевики. Ніби боялася, що можу наслідити. Чи що-небудь розбити? Тут повсюди стояли крихкі вази та інші декоративні речі.

Я озирнулася й згадала, як понад рік тому вже була тут. На мене тоді так само невдоволено дивилися портрети панів, і навколо панувала гнітюча тиша. Досі пам’ятаю, як піднялася нагору, як злякалася слуг і побігла, перечепившись об витягнуту ногу білобрисого хлопчиська…

Цікаво, що з ним? Чомусь згадалося, як він говорив із бродницею. Раптом він саме через це й захворів?! Стало лячно. По тілу пробігла холодна дрож. Що, як нечиста сила прокляла його? Кажуть, після зустрічі з водяними охоронцями людина чахне. Я не знала, що саме означає «чахне», але очевидно — щось дуже недобре.

Я повільно розтиснула кулак, у якому весь цей час ховала сплетений із тонких блакитних ниток браслет. Зовсім простий, але я зробила його сама, як вчила бабуся. Вона завжди казала, що «небесне прядиво» має цілющі властивості. Мама ніколи в це не вірила, однак варто було бабусі проказати чарівне слово, як біль у хворому горлі вмить минав, тоді як мамині ліки завжди були противними й гіркими.