Розділ 11

Я не пам'ятала, як тут опинилася. Але точно не прийшла сюди сама.

Останнє, що спливало в пам'яті – це як я пірнула під дерева і нахилилася над пухнастим кошеням, яке раптом усміхнулося у жахливій неживотній посмішці, а потім мене ніби вдарило струмом.

Тільки застосувавши величезну силу, я повернула голову убік. Кожен рух давався мені з великими труднощами. Я ніби була скута чимось в'язким, пов'язана заклинаннями. Зовні я була без змін –на мені не було ані ланцюгів, ані хоч найтоншої мотузки.

Сире прохолодне повітря огортало мене, проходячи крізь товсті прути ґрат, за які мене посадили. Ці залізні палиці огорожі були настільки частими, що навіть моє худеньке тіло не змогло б пробратися крізь них на волю. До того ж на дверях висів такий величезний замок, який пригнічував мене ще більше.

Я повернула голову в початкове положення і заплющила очі, роздумуючи, що мені робити далі.

Раптом зовсім поруч почувся якийсь брязкіт, я з подивом розкрила вії - тільки для того, щоб зрозуміти, що в цьому підземеллі я, виявляється, була не одна.

Поруч зі мною були ще дві такі ж клітки, у кожній з яких теж була людина. Тільки ці люди, на відміну від мене, були скуті товстими ланцюгами.

Але спитати у них нічого я не встигла. Поруч із моїми дверима раптом виникло те саме світловолосе дівчисько, яке я пам'ятала на танцях. Та, яка спопеляла мене ненависним поглядом лише за те, що я наважилася прийняти запрошення Ноа.

Вона, не дивлячись на мене, відчинила скрипучі двері, а потім кинула мені під ноги залізну миску з якоюсь юшкою. Відразу після цього підняла на мене свої гарні зелені очі.

- Що навіть поворухнутися не можеш? – її голос сочився отруйним задоволенням. - Уявляєш, яка це буде мука - ти помиратимеш з голоду, і їжа, ось вона, перед твоїм носом, а дотягнутися до неї ти не зможеш, - вона голосно засміялася. І в цьому дзвоні дзвіночків мені чомусь почулося вороняче каркання.

Я не схотіла розказати їй, що, незважаючи ні на що, змогла повернути голову. Нехай це поки що буде моїм маленьким секретом.

- Знаєш, я спочатку думала, що ти пробудеш тут декілька років, поки мій Ноа тебе не забуде, - вона особливо виділила інтонацією слово "мій", - а тепер точно впевнена, що ти залишишся гнити тут до кінця свого віку. Як і вони, - вона кивнула в бік людей, що сиділи поруч зі мною. – Вони тут за те, що не дали мені благословення на шлюб зі своїм сином, ти тут за те, що йому дуже сподобалася. Яка іронія, - вона знову розреготалася.

А я жахнулася. Ось куди, здається, зникли батьки Ноа! І лише за те, що не злюбили цю біляву відьму (а в тому, що вона опинилася відьмою, я вже не сумнівалася).

- Я навіть рада, що ти виявилася такою дурною. Пожаліти бідне кошеня, - заканючила вона, а потім повернула собі нормальний голос. - Точно треба бути безголовою. Хто хоч раз у своєму розумі ганятиметься за чорною кішкою ночами? - дівчина зробила паузу, але не почула від мене ні звуку. - Ти за мною бігла, безглузда, - вона скривила своє красиве личко. - Декілька днів тому я теж спробувала витягнути тебе з кімнати мого хлопця, але тоді мені завадив Ноа. Ось як ти його зачарувала! - в її очах промайнула тінь розчарування. - Тому цього разу довелося чекати, поки він піде від тебе. Добре, що ти все ж таки виявилася цікавою і не закривалася від мене, як колись, - торохтіла білявка, а я намагалася зрозуміти, що саме вона мала на увазі під словами «не закривалася», але незабаром дівчина сама все пояснила. - У тебе в роду видно місячні маги були, в повний місяць з тобою складно тягатися. Але я й не збиралася тебе перебороти - мені всього лише потрібно було заманити тебе в тінь лісу, щоб на тебе не падало світло місяця. Як бачиш, у мене все вийшло.

Дівчина зібралася йти та замкнула мою клітку назад, а потім обернулася.

- До речі, ти зможеш говорити, - вона махнула рукою, і мої губи трохи розслабилися, - але тут це буде нудно. Тому що вони, - гарний палець тицьнув прямо в батьків Ноа, - не зможуть, - вона захихотіла і практично зникла. – Ось і сиди тут. А Ноа за цей час тебе забуде і покохає мене. Це мій вовк, - сказала вона, а я не була певна, що останнє слово почула правильно.

До чого тут взагалі вовк, якщо ми говорили про Ноа?!

Я простежила поглядом, куди поділася білява дівчина і побачила трохи віддалік у стелі якусь круглу дірку. Якщо я дістануся до краю своєї клітини, я точно зможу зазирнути в отвір. Але щось мені підказувало, що ми були під землею, заховані в тому, що зовні виглядало криницею. І не зрозумієш навіть...

Якби хтось раптом прийшов шукати мене до відьом (а про їхнє поселення я вже трохи чула), то точно не знайшов би мене в тому місці, де зазвичай набирають воду…

Я знову повернула голову і дивлячись на батьків хлопця, який мені так сильно подобався, почала розповідати їм про себе, про те, що відбувається в їхньому рідному селищі, про їхнього чудового сина.

Мені не потрібні були їхні слова – я вгадувала їхні думки лише по очах. А сльози, які вони стирали зі своїх обличь під дзвін одягнених на їхні руки ланцюгів, говорили сильніше за найяскравіші промови.

За цілий день до нас ніхто не прийшов. Батько і мати Ноа їли з таких же залізних мисок, яку принесли мені. Ось тільки ложок у нас не було.

Я не хотіла витрачати всю свою енергію на те, щоб поїсти (хоча їсти шалено хотілося), за час наших розмов я по міліметру переміщалася ближче до того кута, з якого я змогла б подивитися на вихід з колодязя.

Коли на вулиці вже доволі стемніло, я нарешті притулилася до холодних прутів та закинула голову вгору. З неба на мене дивився повний місяць, щедро поливаючи мене своїм легким світлом.

Я згадала слова відьми про місячних магів у мене в роді та, хоч я не вірила, що це правда, я спробувала подумати про Ноа. Подумки покликала хлопця кілька разів, а потім зосередилася на тому, що я бачу. Дивилася і дивилася на зроблену під зелено-чорний мармур цеглу, якою були викладені стінки криниці та поступово знову перевела погляд на місяць.