IV. Ковадло

Квартал ремісників почався з жару, від якого вмить спітніла шия під каптуром.

Горни горіли просто на вулиці, під навісами з обвугленої тростини, і повітря над ними тремтіло, як над казаном. Пахло вугіллям і залізом. Ще шкірами, що мокли в чанах із чимось кислим, і від цього Софі скривилася й пошвидше пройшла далі, до стружки. Молоти гатили з усіх боків, і жоден не потрапляв у такт із сусіднім.

Біля колодязя з нею порівнявся Тарик. Ішов поруч і дивився вбік, на відра біля колодязя, ніби відра цікавили його більше за все. Сива борода, коротко підстрижена. Шрам через ліву брову, через який він завжди виглядав здивованим. Навіть коли сердився. Тоді особливо.

— Моряк, — сказав він відрам. — Задовго, моя пані.

— Він не знав, хто я.

— Знав, що не та, ким назвалися. Вистачить. — Відра лишилися позаду. — І товстий бачив вашу монету. Там, у старої з фініками.

Срібло. Ну звісно, срібло. Софі прикусила губу й стиснула крізь полотно гаманець, ніби той міг сам вистрибнути.

— Я буду обережніша.

— Утретє за ранок. — Сказав без злості, як старий пес, який двадцять років знімає дітей із даху й уже не сподівається, що вони перестануть туди лізти. — Я поруч.

І загубився між двома возами з дровами.

Кузня на розі займала півкварталу, і казанків тут не кували. На стійках уздовж стіни висіли мечі, прямі північні й вигнуті південні, деякі вузькі, як місяць на третю ніч. Списи. Сокири. Кольчуги звисали з гаків, наче мокра білизна зі срібла. Коваль стояв біля ковадла завбільшки з теля. Голені скроні, руки товщі за її стегно, фартух у дрібних пропалинах. Хлопчина років чотирнадцяти, чорний від сажі, качав міхи і від нудьги висолопував язика.

Молот падав на смугу, і іскри сипалися на землю, як пшоно з дірявої торби. Раз. Раз. Раз. Коваль вхопив смугу кліщами, примружився на неї і встромив у діжку. Вода зашипіла, як розсерджена кішка.

Софі дочекалася, поки розійдеться пара.

— Гарна робота.

Коваль зиркнув з-під брів.

— Тобі, дівко, меч ні до чого.

— Ні до чого. Просто люблю дивитися, як роблять щось гарне.

Він хмикнув. Витер чоло рукавом і провів по ньому чорну смугу, про яку, судячи з усього, так і не дізнається до вечора.

— Гарне. — Кивок на стійки. — Половину цього пани повісять над каміном. З другою солдати помиратимуть.

— Ви куєте для війська?

— Для всякого, хто платить. — Плечі піднялися й опустилися. — Ну, для війська більше. За два роки замовлень утричі. Зі заходу. Шлють і шлють.

Хлопчина біля міхів не витримав:

— А майстер самому принцові меч кував!

— Язика прикуси.

Сказано це було так, що хлопчина навіть не втягнув голови.

— Справді? — Софі підійшла ближче, і жар від горна лизнув їй щоку. — Ви його бачили?

Коваль узяв ганчірку й заходився витирати пальці. Кожен окремо. Не поспішаючи, наче від цього залежало, чи він відповість.

— Бачив. Три роки тому. Сам прийшов. Не слугу прислав, і мене до палацу не кликав, як пани роблять. Двоє охоронців надворі лишилися. Зайшов от сюди, де ти стоїш.

Софі мимоволі глянула собі під ноги. Земля, окалина, старий цвях. Нічого особливого.

— Кожен клинок у руці зважив, нігтем по лезу провів. І каже: гарні, але жоден не годиться.

— А ви?

— А я розсердився. — Він вишкірився, показавши щербину між зубами. — Кажу, хлопче, ти в сталі нічого не тямиш. А він засміявся. І попросив показати, як я кую. Пів дня отут простояв. У шовку, в чоботях таких, що торкнутися страшно. Упрів, як кінь. І питав. По ділу питав, знаєш: про гартування, чому північна сталь гнеться, а південна лускає. Тоді сказав, який меч хоче. Два місяці я його кував.

У горні осів жар, і в ковалевих очах теж щось ворухнулося.

— Кращого я за життя не викував. Заплатив удвічі, ніж я просив.

— То він хороша людина?

Коваль подивився на неї так, як дивляться на дитину, що питає, чи добрий вовк, бо в нього гарне хутро. Софі відчула, що червоніє, і вирішила, що це від горна.

— Я сказав, що він тямить у мечах. І що платить добре. — Узяв кліщі. — А навіщо такій людині найкращий меч у Раджапурі, то вже сама подумай.

Вихопив із горна нову смугу. Раз. Раз. Раз. Розмова, судячи з усього, скінчилася.

Софі пішла далі. Повз гончарів, що крутили круги босими ногами. Повз шевця, у якого в роті стирчало стільки цвяхів, що він уже не міг лаятися, а тільки микав. Повз двері різьбяра, по яких пнулася дерев'яна лоза, і листки в неї були такі тонкі, що Софі трохи почекала, чи не ворухнуться.

Розпитувала вона мимохідь. Сьогодні так розпитував увесь базар, і ніхто не дивувався.

Ткаля на порозі майстерні, зовсім ще дівчисько, сказала, що принц скасував податок на верстати, і мати тепер не продасть останній. Що вона за нього до смерті молитиметься. Сказала це так серйозно, що Софі трохи позаздрила верстату.

Старий лимар від сідла голови не підвів.

— Усі принци однакові. Я двох імператорів пережив, переживу й цього.

— А наречена?

— До лампи мені наречена.

Софі кивнула, ніби це все пояснювало.

Біля громадської печі дві жінки тягли лопатами пласкі хлібини й сварилися так, що одна хлібина мало не вилетіла в пил.

— І правильно він намісника повісив! У голодний рік зерно з комор крав.

— А писаря? А сина? Синові шістнадцять було. Він що крав?

— Та хто тепер знає, що він...

— Усі знають!

— То він справедливий чи жорстокий? — спитала Софі.

Жінки замовкли й перезирнулися, наче вона заговорила до них по-пташиному. Старша, з борошном на щоках, сунула хлібину назад у піч.

— А хіба одне заважає іншому, серденько?