III. Шовк і попіл

Де скінчилися прянощі, Софі пропустила. Щойно ще чхала від перцю, а тепер пахло фарбою, новим льоном і кедром. Шовк тут тримали в кедрових скринях, щоб не точила міль. Міль, видно, теж мала свої вподобання.

Над вулицею, від даху до даху, напнули полотнища. Сонце пролазило крізь них і падало на бруківку латками, червоними й зеленими, а заодно й на її сукню, яка через це щохвилини міняла колір. Софі простягла руку. По долоні поповзла рожева пляма.

У дев'ять років батько взяв її на ярмарок у порт. Там висіло те саме, і вона так само стояла з розчепіреними пальцями, доки Тарик не потягнув за рукав. Батько купив їй тоді стрічку, яку вона загубила того ж вечора. Він не сварив.

Біля найбільшого намету сперечалися.

Товстун у шафрановому халаті махав руками, і на кожному пальці в нього сидів перстень. Софі мимохіть порахувала: на правій вийшло сім. Павине перо на тюрбані тремтіло в такт. Другий був худий, обличчя темне від солі, руки на грудях. На лівій бракувало двох пальців. На шнурку висів маленький срібний якір, затертий до білого.

— ...та краще й бути не могло! Ти знаєш, яке на сході мито? Третина, Мусаде! Третина вантажу! Жениться принц, мито скасують, порти відкриють, і ми всі...

— Ми всі? — Моряк гмикнув. — Ти, Хамзо. Ти й так не бідний. А мої брати на заході ляжуть у землю. Як не лягли вже.

— Не мели...

— А зі сходом що він робитиме, коли отримає його разом із нареченою? — Мусад говорив повільно, наче кожне слово клав на прилавок. — Те, що й із заходом. Весілля. Радники. «Порядок». А тоді прокинеться твоя принцеса, а батька вже нема, і на троні сидить хтось, хто дуже любить Раджию.

Софі розгладила складку на рукаві. Потім ще раз, хоч складки вже не було.

— Тихо ти! — Хамза зблід під засмагою й закрутив головою, як гусак на ярмарку. — Тобі язика відріжуть, а мене поряд повісять. За те, що слухав.

— Пробачте, — сказала Софі.

Обидва сіпнулися.

— Ви казали, принц щось робить на заході. Що?

Хамза миттю розплився в усмішці, начищеній до блиску, як таз на продаж.

— Нічого, панночко! Нічого він не робить. Мій приятель жартує, моряки, знаєте, страшилки люблять. Порядок наводить, та й годі, імперія ж велика. — Рука в перснях уже показувала на намет. — А шовк не глянете? З долини Лінь-Ше, там шовкопрядів годують листям зі священної гори. Для таких очей у мене є відріз, блакитний, як...

Моряк не слухав. Він дивився на неї. На пасмо, що знову вилізло з-під каптура. На руки, на яких жодна мозоль від весла не ночувала.

— Ти не тутешня.

— Я зі сходу. — Брехати такому не хотілося, а мовчати було ще гірше. — Родина торгує сіллю.

— Сіллю. — Він гмикнув, цього разу інакше. — То скажи своїй родині, сольова, хай не радіють завчасу.

Він ступив до неї. Краєм ока Софі бачила, як за сусіднім наметом Тарик кинув торгуватися за пряжку й поклав долоню на пояс. Вона ледь хитнула головою. Руки Тарик не прибрав, але й з місця не рушив. Таке в них називалося домовленістю.

— Вельдгард знаєш?

— Ні.

— Та звідки. Хто про нього на сході чув. Одне місто, три села, два десятки човнів. Сімсот років стояло на скелі. Стіни білі, дахи червоні, з моря видно за пів дня. — Помовчав. — Там дід мій народився. Батько. Я.

Хамза відвернувся й почав перекладати сувої. Ті самі. Удруге.

— Тепер там гарнізон. На воротах сокіл. А склади тієї ночі хто підпалив, не знає ніхто. Горіло до ранку, порт, нижнє місто. А князь, старий Освін, що сорок років гризся з Раджиєю за кожну монету, до ранку зник. З жінкою, із синами. І з донькою. — Він глянув на Софі. — Донька, мабуть, така, як ти, була.

— Їх убили?

Голос вийшов тонкий і якийсь не її. Софі кашлянула в кулак.

— Хто знає. Більше не бачили. А за тиждень сів на престол небіж, що два роки жив при раджийському дворі. Першим указом скасував мито. Для раджийських кораблів.

— Мусаде, — зашипів Хамза, не обертаючись від сувоїв. — Ради всіх богів.

— А що? Я ж не кажу, що це принц. — Посмішка в моряка була крива, як погано зрослий рубець. — Я кажу: Вельдгард горів. А принц якраз там гостював. На полюванні. Вдале, кажуть, вийшло полювання.

Він торкнувся якоря на шиї.

— Бережи себе, сольова. І схід свій бережи.

Пішов. Розсунув натовп плечем, і за три кроки його вже не було під полотнищами.

Хамза бурмотів, що люди геть знахабніли, що він нічого не чув, і взагалі він торгує шовком, а не плітками, а блакитний відріз, між іншим, досі лежить.

Софі стояла під червоним полотнищем. Пляма на долоні тепер теж була червона. Вона витерла руку об сукню.

— Панночко? — Хамза вже тримав відріз на витягнутих руках. — Хоч помацайте.