II. Медові фініки

Новина бігла базаром навипередки з ластівками. Перескакувала з прилавка на прилавок і щоразу товщала. У соляних рядах казали: сто кораблів посагу. Біля м'ясників сперечалися, чи наливатимуть на весіллі всім, чи тільки знаті. Двоє хлопчаків із кошиками лепешок уже склали про наречену пісеньку, дурну й трохи непристойну, і горлали її, доки пекар не відважив одному ляпаса.

Софі йшла крізь усе це, мов крізь дрібний дощ.

— Фініки! Медові, з оаз Кхар-Дума! Солодші за поцілунок нареченої!

Прилавок у старої був крихітний, затиснутий між мідником, у якого під навісом висіла сотня казанків, і наметом із папугами, що верещали без угаву. Фініки лежали пірамідками на пальмовому листі, темно-бурштинові, блискучі. Помітивши, що Софі сповільнилася, стара засміялася беззубим ротом, і зморшки на її обличчі розбіглися, як тріщини по сухій глині.

— О, а ось і наречена! Скуштуй, сонечко. За спробу грошей не беру.

Фінік був теплий, липкий, із присмаком кориці й ще чогось, якоїсь квітки, назви якої Софі не знала. Вдома фініки сухіші. Такими годують у дорогу погоничів.

— Чому наречена? — Вона намагалася тягнути голосні, як учив старий раджиєць при батьковому дворі.

— Бо сьогодні всі наречені! — Стара сплеснула руками, браслети на висохлих зап'ястях задзеленчали, як дзвоники на козі. — Не чула? З самого світанку кричать. Принц жениться! На принцесі зі сходу, з-за моря, де пісок білий, як сіль, а вода синя, от як твоє плаття. Кажуть, гарна, як місячна ніч, і багата, як сам Імператор.

Місячна ніч. Удома її звали маленькою чайкою, бо малою цілими днями носилася по березі й верещала на хвилі. Софі прикусила губу.

— А сам принц? — Вона відкусила ще. — Який він?

Руки старої, що перекладали фініки з купки на купку, спинилися. Вицвілі очі ковзнули повз казанки, повз папуг туди, де над пласкими дахами мерехтіли в мареві білі мури палацу.

— Гарний, — сказала вона тихіше. — Високий. Торік навесні їхав через базар, то дівки з усіх рядів позбігалися. На дахи лізли, на бочки. Одна на верблюда видерлася. Кінь вороний, сам у чорному з золотом, волосся довге, чорне, як у старих воїнів. Сидить у сідлі, наче з ним і вродився. Ох, як вони тоді зітхали...

Вона перехилилася через прилавок. Від неї пахло медом і сушеними травами.

— Тільки гарний, донечко, ще не добрий.

— Як це?

Стара зиркнула на всі боки. Мідник торгувався з покупцем за великий таз і клявся, що за таку ціну його діти помруть з голоду. Продавець папуг спав на стільчику під солом'яним брилем.

— Мій син шість років у західних гарнізонах відслужив, — зашепотіла вона. — Пішов веселим. Співав, на весілля кликали. Торік вернувся. І мовчить. Сидить на порозі, дивиться на вулицю. А вночі кричить. Аж сусіди в стіну гамселять.

Вона облизала губи.

— Про принца ні слова. Почне хто при ньому, от як сьогодні сусідка прибігла з новиною, то встає й іде з хати. До ночі. І сьогодні пішов. Не знаю куди.

Сонце пекло крізь полотно накидки. Софі все одно пересмикнула плечима.

— Може, він на війні таке бачив... — сказала обережно. — Не обов'язково через принца.

— Може, — швидко погодилася стара. Надто швидко. — Може. Я стара, що я там знаю. Моє діло фініки. — Вона випросталася, усміхнулася, усмішка вийшла кривенька. — Не слухай мене. Їж фініки. Буде свято, вино буде, вогні на ріці. Давно в нас свят не було.

Софі поклала на прилавок срібну монету. За такі гроші можна було забрати всю піраміду разом із пальмовим листом.

Стара дивилася на монету й не брала.

— Та що ти! Я ж кажу, за спробу... Донечко, це забагато! Ти хто така?

Але Софі вже пірнула в натовп. Позаду ще ледь чутно долетіло: "Хай тебе небо береже, дитино", а потім мідник знову заголосив про свій таз.