I. Брами

Сонце ще не доповзло до мідних куполів Раджапура, а на Базарі Тисячі Брам уже торгувалися.

Про базар розповідали всяке. Що за день його не обійдеш. Що якось тут загубився караван, сорок верблюдів, і знайшли його аж за тиждень у кварталі гончарів, а погоничі на той час устигли поженитися з місцевими вдовами. Що тут продають усе, від голки до бойового слона, і чужі таємниці теж, якщо знати, в кого питати. Софі ступила під першу арку, пісковик над головою був чорний від кіптяви, і перестала рахувати, скільки в тих байках брехні.

Пахло шафраном, паленим цукром, мокрою верблюжою вовною. Торговці бризкали на килими трояндовою водою, щоб пахли садом, а не дорогою. На жаровнях шкварчала баранина на шпажках, присипана кмином і сумахом, дим ішов синюватий, їдкий. Ліворуч цокали молоточки ювелірів. Праворуч хтось лаявся, здається, трьома мовами разом. Водонос тягнув за собою сірого осла з двома глечиками, запітнілими з боків, і співав, довго, на одній ноті, і ця нота пробивалася крізь увесь гамір.

Довелося зупинитися: несли паланкін. Четверо носильників, голі до пояса, спини лискучі. Фіранки кольору стиглої сливи. З-за фіранки висунулася рука в перснях, недбало кинула жменю мідяків, і малеча шугнула в пил, штовхаючись ліктями, вищачи. Паланкін погойдався далі. Натовп за ним зійшовся.

Софі натягла капюшон нижче.

Накидку шила Нахіра. Сіру, з грубого полотна, як носять доньки дрібних купців. Шила й плакала, всю ніч, і бурмотіла, що принцесі не годиться тинятися між черню, як жебрачці. Аделаїда тоді поцілувала її сухі, в коричневих цятках руки й сказала, що піде як звичайна дівчина, от і все. Нахіра не зрозуміла. Накидку дошила до ранку.

Тільки волосся накидка не ховала. Світле, довге, кольору пшениці перед жнивами, воно лізло з-під капюшона на кожному кроці, і тут, серед чорних кіс, його було видно здалеку. Двічі вже на неї озиралися. Плаття, світло-блакитне, без вишивки, без жодної перлини, теж її видавало. Колір їхньої затоки в безвітря. Мати б сказала: розумна людина не тягне на чужу землю свій прапор. Мати лишилася вдома.

Чужинців, утім, тут вистачало.

Сорок років тому ці вулиці взяли раджийські війська. Пройшли від західних гір до південних боліт, від степів до моря, і тридцять корон зсипалися до ніг старого Імператора. Батько тоді був хлопчиком. Він бачив із маяка галери з червоними вітрилами: стояли на рейді за три дні від гавані. Постояли. Пішли. Ель-Сафір прикрили пустеля й море. Іншим так не пощастило.

Тепер онуки завойованих торгували пліч-о-пліч з онуками завойовників. Рудобородий північанин, борода в дві коси, продавав соболів і пітнів у вовняній сорочці, але вперто її не знімав. Чоловік із півдня розкладав на рогожі різьблених левів і черепах зі слонової кістки. Жінка в зеленому покривалі, з синіми знаками на підборідді, сипала дерев'яною ложкою в мішечки сушені червоні пелюстки, і від них так шибало в ніс, що Софі на мить попливла голова.

Ковтнули півсвіту, подумала вона, і задрімали.

Нинішній Імператор не воював. Це знали навіть у них, за пісками й двома морями. Будував акведуки, школи для писарів, мости там, де його батько переходив ріки по трупах. Знизив податки провінціям, дозволив молитися своїм богам. Розсилав дари: книги, насіння рідкісних дерев, бронзові астролябії. Купці його хвалили.

А син палив захід.

Тихо. Без багряних прапорів із соколом. Просто в західних князівствах, що платили Раджиї данину, але жили своїм розумом, раптом пішли бунти. То зарізали радника, що забагато говорив про свободу. То зник князь, який не схотів платити нове мито. Горіли склади, йшли на дно кораблі, хтось труїв колодязі. А коли пил осідав, на місці старих правителів сиділи нові, і всі якось дуже любили Раджию.

"Тиха війна", — казав батько. Казав увечері, в залі над морем, і пальці в нього біліли на келиху. "Старий лев спить. А левеня полює. Прийде й до нас".

Потім прийшов лист із палацовою печаткою. Старий лев сватав левеняті наречену.

Мир, гавань, каравани, кілька тисяч життів, і за все це одна дівчина, яка жодного разу не бачила свого нареченого.

Аделаїда погодилася. З однією умовою, про яку знав лише найближчі: перш ніж її повезуть до палацу в позолоченій кареті, вона три дні проживе в Раджапурі сама. Без імені. Послухає, що кажуть про майбутнього володаря.

Батько довго мовчав. "Візьми Тарика". І тепер Тарик плентався десь за тридцять кроків позаду, мацав сідла й ножі на прилавках, ні разу не глянувши в її бік, і, вона знала, не випускав її з очей ні на мить.

Тут вона Софі.

А сьогодні вранці глашатаї на всіх площах Раджапура викрикували новину про весілля.