Розділ 11. Самотність

Дейзі бігла між деревами, спотикаючись об коріння, і гілки хльоскали її по обличчю, але вона не відчувала болю. Вона відчувала тільки одне — холод. Той самий холод, який з'явився в грудях, коли Каель подивився на неї перед тим, як піти.

«Тобі варто боятися мене».

Він не розумів. Він не розумів, що вона боялася зовсім не його. Вона боялася, що він піде. Що залишить її саму. Що вона знову залишиться з порожнечею, яку ніщо не могло заповнити — ні їжа, ні робота, ні навіть нові чоботи.

— Каелю! — крикнула вона. — Де ти?

Тиша. Тільки вітер у гіллях та її власне дихання, рвучке, гаряче.

Вона бігла далі, поки не почула воду.

Струмок був там, де вони брали воду — недалеко від галявини, за поворотом стежки. Вона вийшла на берег і побачила його.

Каель сидів на великому камені, спустивши ноги в воду, і дивився кудись у далечінь. Його обличчя було спокійним — надто спокійним, ніби він сидів не в лісі після битви, а в себе вдома, читаючи книгу. Але Дейзі побачила його руки. Вони тремтіли. Ледь помітно, але тремтіли.

— Каелю, — сказала вона, підходячи ближче.

Він не обернувся.

— Ти прийшла, — сказав він. Голос був рівним, майже байдужим. — А я думав, ти залишишся зі своїм лицарем у блискучому мечі.

— Він не мій лицар.

— Він ж ризикував життям заради тебе. Дивився на тебе так, ніби ти — єдине світло в його темному світі.

— Він прийшов допомогти, — сказала Дейзі, сідаючи на камінь поруч. Відстань між ними була невеликою, але вона відчувала стіну. Холодну, невидиму, яку він збудував між ними за ті кілька хвилин, поки йшов.

— Допомогти, — Каель усміхнувся, але усмішка не торкнулася його очей. — Тобі? Чи мені? Бо я не потребую допомоги. Я демон. Я вбиваю. Я руйную. Це моя природа.

— Ти не вбив жодного з них.

Він завмер.

— Що?

— Ти не вбив жодного мисливця, — повторила вона. — Ти міг. Ти мав силу. Але ти не став. Ти відкинув їх, знешкодив, але не вбив.

— Вони втекли, — сказав він, і в його голосі вперше промайнула невпевненість. — Я не встиг.

— Ти встиг би, якби хотів.

Він промовчав.

Дейзі дивилася на його профіль — гострі вилиці, стиснуті щелепи, очі, які дивилися кудись у темряву, ніби він шукав там відповіді.

— Повертайся, — сказала вона. — Будь ласка.

— Навіщо? — він повернув голову, і в його погляді було стільки холоду, що вона відчула, як її серце стиснулося. — Щоб ти знову захищала його? Щоб ти дивилася на нього тими своїми очима.

— Якими очима? — прошепотіла вона.

— Теплими, — сказав він, і це слово прозвучало майже як лайка. — На мене ти дивишся з роздратуванням.

— Тому що він не називає мене жалюгідною щодня!

— Але ти жалюгідна! — вигукнув він, і в його голосі прорвалося щось, що вона не чула раніше. Біль. Справжній, гострий біль. — Ти жалюгідна, дурна, вперта, ти не вмієш готувати, ти збираєш отруйні гриби, тому що вони гарні, ти хропиш уві сні і розмовляєш з чобітьми! І я… я…

Він замовк. Стиснув щелепи так, що жовна заходили ходором.

— Що? — спитала Дейзі тихо.

— Нічого, — він відвернувся. — Забудь.

Вона сиділа поруч, дивилася на його спину — широку, напружену, і відчувала, як у грудях розливається щось гаряче. Не роздратування. Не лють. Щось інше. Те, чого вона боялася назвати навіть подумки.

— Повертайся, — повторила вона. — Не заради мене. Заради себе. Ти не зможеш далеко піти. Узи тримають. Ти впадеш, і я не зможу тебе підняти, бо ти важчий, ніж здаєшся.

— Ти називаєш мене товстим?

— Я називаю тебе нестерпним.

Він майже посміхнувся. Майже.

— Але я все одно хочу, щоб ти повернувся, — додала вона тихо. — Тому що в халабуді холодно без твого бурчання.

Він дивився на неї довго. Так довго, що вона почала відчувати, як її щоки заливає фарба.

— Ти дурна, — сказав він.

— Я знаю.

— Ти нестерпна.

— Я знаю.

— Я повернуся, — сказав він, підводячись. — Але не тому, що ти мене попросила. Тому що мені холодно. І тому що ти, здається, єдина, хто може приготувати їстівну юшку з лісового сміття.

— Це був комплімент?

— Це була констатація факту.

Вона посміхнулася. І він, здається, теж — ледь помітно, кутиками губ.

Вони повернулися на галявину мовчки. Йшли поруч, іноді торкаючись плечима, але не дивилися один на одного. Дейзі відчувала його присутність — гарячу, важку, знайому — і це заспокоювало її більше, ніж будь-які слова.

Байд сидів біля згаслого багаття, притискаючи руку до грудей. Побачивши їх, він спробував підвестися, але Дейзі жестом зупинила його.

— Не рухайся, — сказала вона. — Ти ще слабкий.

— Я в порядку, — відповів він, але його голос був хрипким, а обличчя — блідим.

Каель зупинився на краю галявини, схрестивши руки на грудях. Він дивився на Байда, і в його погляді не було люті. Була втома. І щось схоже на… прийняття?

— Він залишиться? — спитав Каель, киваючи на Байда.

— Ні, — сказала Дейзі. — Він піде.

Байд подивився на неї. В його очах промайнув біль — швидкий, гострий, але він одразу ж згас.

— Дейзі…

— Ти не можеш залишитися, — сказала вона, сідаючи навпроти нього. — Мисливці знайшли нас. Вони прийдуть знову. І якщо ти будеш поруч, вони подумають, що ти з нами. Або що ти полонений. Або ще гірше. Тобі небезпечно бути поряд з нами.

— Мені байдуже, — сказав Байд. — Я не боюся.

— А я боюся, — сказала Дейзі, і в її голосі прозвучало щось таке, що змусило Байда замовкнути. — Я боюся, що ти постраждаєш через нас. Я боюся, що наступного разу вони не зупиняться. Байде, ти хороший друг, але це не твій бій.

Байд дивився на неї довго. Потім повільно кивнув.

— Куди ви підете? — спитав він.

— Не знаю, — зізналася Дейзі. — Далеко. Туди, де нас не знайдуть.

— Я можу допомогти, — сказав Байд. — Я знаю місця, де ховаються ті, хто не хоче, щоб їх знайшли.

— Навіщо тобі це? — спитав Каель. Голос був рівним, але в ньому вчувалася підозра.