Розділ 10. Лісове співіснування, або Як не вбити співмешканця

Перші три дні в лісі Дейзі подумки називала «адаптацією». Наступні три — «перевіркою на міцність». А після тижня вона зрозуміла, що їхнє спільне проживання — це не виживання, а цирк на двох, де вона виконує роль клоуна, а Каель — глядача, який закидає її помідорами.

— Ти хропиш, — сказав він на другу ніч, коли вони лягли спати в халабуді.

— Я не хроплю.

— Хропеш. Я чув.

— Ти не міг чути, бо ти спав.

— Я не сплю. Демони не сплять.

— Ти спав щоночі в моєму ліжку!

— Це був не сон. Це була… медитація.

— Ти хропів у моєму ліжку!

— Я не хроплю. Це ти хропеш. І ще розмовляєш уві сні.

— Про що?

— Про чоботи. Ти сказала: «Ці чоботи створені для ходьби, і саме це вони зроблять».

— Я співала пісню?

— Ти благала чоботи не покидати тебе.

Дейзі закрила обличчя руками. Їй хотілося провалитися крізь землю, але під нею був мох, а під мохом — коріння, і провалюватися було нікуди.

— Це був сон, — сказала вона. — У сні всі говорять дурниці.

— Ти навіть у сні думаєш про взуття. Це патологія.

— Це бідність. Різні речі.

Він хотів відповісти, але в цей момент її шлунок видав такий звук, що Каель застиг.

— Що це було? — спитав він.

— Голод.

— Це було схоже на рев ведмедя.

— Я голодна.

— Ти їла три години тому.

— Я їла жменю ягід.

Це не їжа. Це перекус.

— Ти завжди така вимоглива до їжі?

— Я завжди голодна. Це різні речі.

Він зітхнув — театрально, як актор на сцені, який грає втому від життя — і підвівся.

— Куди ти? — спитала вона.

— Полювати, — відповів він, виходячи з халабуди. — Поки ти не зжерла мене.

— Ти неїстівний!

— Це ти так думаєш!

***

Полювання стало їхнім щоденним ритуалом. Каель ішов у ліс, а Дейзі залишалася на галявині, збираючи ягоди, гриби та трави. Іноді він повертався зі здобиччю — зайцем, куріпкою, а одного разу навіть з молодою козулею, яку він, за його словами, «переконав віддати своє життя заради вищої мети».

— Якої вищої мети? — спитала Дейзі, дивлячись на тушку.

— Щоб ти не хропіла від голоду.

— Я не хроплю!

— Я слухав твої сни. Ти казала: «Каелю, ти нестерпний, але каша в тебе смачна».

— Я ніколи такого не казала!

— Казала. І ще: «Я хочу бути з тобю вічно». Але це вже занадто.

— Ти брешеш!

— Демони не брешуть. Ми перекручуємо. Ти сказала щось подібне. Я просто… додав деталей.

Вона запустила в нього жменю ягід. Він зловив ротом, прожував і кивнув.

— Кислі, — сказав він. — Але їстівні.

— Це ожина.

— Я знаю, що це ожина.

— Ти щойно назвав її кислою. Ожина завжди кисла.

— Буває солодка.

— Не в цьому лісі.

— Тоді чому ти її збираєш?

— Тому що більше нічого немає!

— Ти могла б піти далі.

— Я боюся заблукати.

— Ти боїшся заблукати в лісі, де ми живемо тиждень?

— Не бачу в цьому проблеми, поруч з нами ще достатньо ягід і грибів.

— Гриби? Ти відрізняєш отруйні від їстівних?

— Ні.

— Тоді чому ти їх збираєш?

— Тому що вони гарні.

Каель застиг. Він дивився на неї так, ніби вона щойно сказала, що збирається вийти заміж за пеньок.

— Ти збираєш отруйні гриби, тому що вони гарні?

— Так.

— Ти поклала їх у кошик?

— Так.

— І що ти з ними зробиш?

— Подивлюся і викину.

— Ти збираєш отруйні гриби, щоб подивитися на них і викинути?

— Вони червоні в цяточку. Це мило.

Каель розвернувся і пішов у ліс, залишивши її саму. Вона чула, як він щось бурмоче собі під ніс — щось про «безповоротну втрату розуму» і «покарання за гріхи минулих життів».

Вона посміхнулася бо звичайно ж вона обирала лише гриби, які можна вживати в їжу. Дівчина вдихнула повітря на повні груди і пішла збирати далі.

На десятий день Дейзі зрозуміла, що вже й не може уявити як жити знову самій без Каеля. Вона надто звикла до нього.

Це було страшне усвідомлення — гірше, ніж усвідомлення того, що вона бідна, самотня і безпорадна. Вона звикла до його голосу, який лунав зранку, ще до того, як вона встигала розплющити очі. Звикла до того, як він сидів біля багаття, дивлячись на вогонь, і його обличчя ставало майже людським. Звикла до того, як він називав її «жалюгідною смертною», але при цьому завжди залишав їй найкращий шматок м'яса.

— Ти дивишся на мене, — сказав він одного разу, коли вона спіймала себе на тому, що вже хвилину не може відірвати погляду від його профілю.

— Я дивлюся на вогонь.

— Вогонь позаду мене.

— У вогню є відблиски.

— Ти дивишся на мій відблиск?

— Я дивлюся на тінь, яку ти відкидаєш.

— Моя тінь не має обличчя.

— Вона має форму.

— Ти дивишся на форму моєї тіні?

— Ти сьогодні особливо нестерпний.

— Ти сьогодні особливо червона.

Вона відвернулася, відчуваючи, як щоки палають. Він засміявся — тихо, горловито, і в цьому сміхові не було глузування. Було щось тепле, що розливалося в грудях, навіть коли вона намагалася змусити себе відчувати тільки роздратування.

— Дейзі, — сказав він раптом.

— Що?

— Ти мені…

Він замовк. Його обличчя стало серйозним, майже сумним, і вона побачила, як він відвів погляд.

— Нічого, — сказав він. — Забудь.

Вона хотіла спитати, але не наважилася.

***

На дванадцятий день у лісі з'явилися чужі.

Каель відчув їх першим. Він сидів біля багаття, коли його тінь раптом здригнулася, а очі спалахнули червоним.

— Вони тут, — сказав він тихо.

— Хто? — Дейзі підвела голову від казанка, де варилася юшка з грибів та корінців.

— Я відчуваю людей.

— Добре, що не мисливців. — Засміялась дівчина.

— Змушений тебе розчарувати, мисливці теж люди.

Вона завмерла.

— Байд? — спитала вона.

— Ні, — Каель підвівся, і його рухи стали пружними, хижими. — Інші. Думаю Сильніші. Ті, хто не зупиниться, щоб поговорити.