Розділ 9. Халабуда для демона

— Нам потрібне укриття, — сказала Дейзі, оглядаючи галявину. — Якщо піде дощ, ми промокнемо.

— Ти промокнеш, — поправив Каель. — Я демон. Я не промокаю.

— Ти промокаєш. Я бачила, як ти ховався під стріхою, коли йшов дощ.

— Я не ховався. Я… оцінював архітектурні особливості твоєї хатини.

— Ти ховався від дощу, бо боїшся води.

— Я не боюся води!

— Ти кричав, коли на тебе впала крапля.

— Це був не крик. Це був… вигук здивування.

— Ти сховався під стріху і сидів там дві години.

— Я збирався з думками.

— Ти боїшся дощу.

— Я не боюся дощу, — сказав Каель з гідністю. — Я просто його не поважаю.

Дейзі закотила очі і почала збирати гілки. Вони лежали всюди — сухі, пружні, вкриті сірим лишайником. Вона носила їх до центру галявини, складаючи в купу, і відчувала, як Каель спостерігає за нею з виразом, який вона вже навчилася читати: «я б міг допомогти, але мені лінь».

— Ти допомагатимеш чи так і стоятимеш? — спитала вона, випроставшись і витираючи піт з чола.

— Я спостерігаю.

— За чим?

— За тим, як ти працюєш.

— Це допомагає?

— Мені — так.

Вона взяла гілку товстішу і кинула в нього. Каель ухилився, як завжди, але гілка зачепила його плече, і він скривився.

— Ти кидаєшся речами!

— Ти дратуєш!

— Я нічого не роблю!

— Саме це і дратує!

— Ти хочеш, щоб я робив щось?

— Хочу!

— Що?

— Не знаю! Щось!

Каель задумався. Потім підійшов до купи гілок, вибрав найтовстішу і почав… встромлювати її в землю.

— Що ти робиш? — спитала Дейзі.

— Каркас, — відповів він, не обертаючись. — Якщо ми будуємо халабуду, потрібен каркас.

— Ти знаєш, як будувати халабуду?

— Я знаю все.

— Ти нічого не знаєш.

— Я знаю, що ти зараз знову кинеш в мене чимось.

Вона підняла гілку, але він уже відійшов, і гілка впала в кущі, розлякавши якусь пташку.

— Ти нестерпний!

— Ти вже казала!

Він працював швидко і, на подив Дейзі, вправно. Гілки встромлялися в землю під правильним кутом, перепліталися тоншими прутами, утворюючи щось схоже на каркас маленького куреня. Через пів години перед нею стояла конструкція, яка мала всі шанси стати дахом над головою.

— Це… непогано, — сказала вона, обходячи каркас навколо.

— Непогано? — Каель обернувся, і в його очах спалахнула образа. — Я створив архітектурний шедевр за пів години, використовуючи тільки гілки та власну геніальність, а ти кажеш «непогано»?

— Я сказала «непогано», тому що це справді непогано.

— Для тебе це високий комплімент?

— Для тебе — так.

Він скривився, але продовжив роботу. Дейзі принесла велике листя папороті — його тут було багато, темно-зеленого, вологого, і воно ідеально лягало на каркас, створюючи щільний шар, який мав захистити від вітру і дощу.

— Листя клади внахлест, — сказав Каель, спостерігаючи за її роботою.

— Я знаю.

— Ти кладеш не внахлест.

— Я кладу так, як треба.

— Між листям є щілини.

— Це для вентиляції.

— Це для того, щоб дощ капав тобі на голову.

— Тоді покажи, як треба.

Він підійшов ближче. Надто близько. Дейзі відчула запах диму, гіркого перцю і чогось нелюдського. Його руки опинилися поруч з її, коли він взяв лист і почав перекладати його інакше.

— Ось так, — сказав він, і його голос пролунав просто над вухом.

Вона завмерла. Він стояв так близько, що її спина майже торкалася його грудей. Вона відчувала тепло, яке виходило від нього — не тілесне, а якесь інше, глибше, і від цього тепла шкіра на потилиці починала горіти.

— Ти… — почала вона, але голос зрадницьки зірвався.

— Що? — спитав він, і вона відчула його подих на своїй щоці.

— Ти стоїш надто близько.

— Я поправляю листя.

— Ти можеш поправляти листя на відстані.

— Не можу. Мої руки короткі.

— Це не має сенсу.

— Це має стільки ж сенсу, скільки твоя вентиляція.

Вона повернула голову, щоб подивитися на нього, і опинилася за кілька сантиметрів від його обличчя. Його очі — звичайні, людські, без червоного — дивилися на неї спокійно, але в їхній глибині було щось, від чого їй захотілося відступити.

Але вона не відступила.

Він усміхнувся. Повільно. І в цій усмішці не було глузування. Було щось інше. Щось тепле, що розливалося в грудях, навіть коли вона намагалася змусити себе відчувати тільки роздратування.

— Твоє волосся, — сказав він раптом.

— Що з моїм волоссям?

— На ньому листя.

Він підняв руку і взяв листок, який зачепився за її кучері. Його пальці ковзнули по скроні, і від цього дотику все тіло пройшло струмом. Вона відчула, як щоки заливає фарба, і ненавиділа себе за це.

— Ось, — сказав він, показуючи їй листок. — Тепер ти виглядаєш майже охайно.

— Майже?

— Ти в лісі. Ідеальна охайність неможлива.

— Ти тільки що зробив мені комплімент?

— Я констатував факт.

— Це був комплімент.

— Це не був комплімент.

— Ти сказав, що я виглядаю охайно.

— Я сказав «майже охайно».

— Це комплімент.

— Це найменше зло.

Вона штовхнула його в плече, і він, несподівано для неї, не втримав рівновагу. Його нога зачепилася за корінь, і він похитнувся.

— Це було несподівано, — сказав Каель.

— Ти впав.

— Ти мене штовхнула.

— Ти мав утриматися.

Каель залишився лежати, заклавши руки за голову, і дивився на небо, якого майже не було видно крізь гілки.

— Тут непогано, — сказав він.

— Ти щойно впав у багнюку.

— Це не багнюка. Це мох.

— Ти лежиш у моху.

— Я відпочиваю.

— Ти лежиш у моху, бо я тебе штовхнула.

— Я лежу в моху, бо ти мене штовхнула, і це було приємно.

— Що?

— Приємно, — повторив він. — Мох м'який. І ти… не така вже й жахлива.

Вона не знала, що на це відповісти, тому просто пішла збирати листя далі, намагаючись не думати про самозакоханого та егоїстичного чоловіка, який підібрався до неї надто близько.