Розділ 8. Втеча із-за цього паскудника

Збирати було нічого.

Це Дейзі зрозуміла, коли відчинила комору і побачила там павука, який жив самотньо в кутку, бо навіть йому нічого було їсти. Вона взяла ті самі паростки фасолі, що знайшла на городі і чотири яблука, ледь не згнивші, які були в саду.

— Це все? — спитав Каель, зазираючи їй через плече.

— Це все.

— Ти жартуєш.

— Я не жартую.

— Ми вмиратимемо з голоду через три дні.

— Ми вмиратимемо з голоду через три дні, — погодилася вона.

— Чудовий план.

— Це твій план. Ти запропонував тікати.

— Я пропонував тікати з їжею!

— А де я візьму їжу? Ти бачиш щось їстівне в цій хаті, крім павука?

Каель подивився на павука. Павук подивився на Каеля.

— Павук — не їжа, — сказав Каель.

— Я знаю.

— Він маленький. І страшний.

— Він не страшний. Він самотній.

— Він схожий на тебе.

Дейзі запустила в нього яблуком. Каель зловив його на льоту, надкусив і скривився.

— Воно кисле.

— Воно старе.

— Ти дала мені старе яблуко?

— Ти сам його зловив.

— Це не аргумент.

— Це єдиний аргумент, який у мене є.

Вона озирнула хату востаннє. Стіл на трьох ніжках. Піч, у якій вона спекла стільки коржів, що збилася з ліку. Лаву, на якій спала останній тиждень, бо її ліжко захопив демон. Вікно, крізь яке вона дивилася на світанки, коли не могла заснути від думок про те, як прожити завтрашній день.

Вона не думала, що колись буде сумувати за цим місцем.

Але зараз, коли треба було йти, щось стиснулося в грудях.

— Ти плачеш? — спитав Каель.

— Ні.

— Твої очі червоні.

Каель замовк. Він дивився на неї — на її червоні очі, на тремтячі губи, на руки, які стискали мішечок із їжею так, ніби від цього залежало її життя.

— Ти можеш залишитися, — сказав він тихо. — Якщо хочеш.

— Що?

— Залишитися, — повторив він. — Я піду сам. Він полює на мене, не на тебе. Якщо я піду, він…

— Замовкни, — сказала Дейзі. — Ти прив'язаний до мене, пам'ятаєш? Якщо ти підеш далі, ніж на десять ліктів, ти впадеш. І я навіть не помічу, бо буду вдома, їсти свій павук.

— Ти не будеш їсти павука.

— Буду. Він маленький, але білковий.

Каель подивився на неї так, ніби вона щойно сказала, що збирається стати канібалом.

— Ти жахлива, — сказав він.

— Я знаю.

— Ти гірша за демона.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— А я сприймаю як комплімент.

Вона вийшла надвір, і Каель пішов за нею. Вони не озиралися. Принаймні, Дейзі не озиралася. Вона не знала, чи дивився Каель на хату, в якій провів цілий тиждень — найдовший тиждень свого життя після трьохсот років ув'язнення.

— Ти впевнена? — спитав він, коли вони відійшли на кілька кроків.

— У чому?

— Що хочеш іти зі мною.

Вона зупинилася. Повернулася до нього.

— Каелю, — сказала вона. — Ти крав моє ліжко. Ти їв мою їжу. Ти називав мене жалюгідною, дурною, нецікавою і, здається, один раз — «найгіршим кулінаром у цьому та на тому світі».

— Це був комплімент.

— Це не був комплімент.

— Для демона це комплімент.

— Я не демон.

— Я знаю, — він усміхнувся. — На жаль.

Вона подивилася на нього. На його ідеальне обличчя, яке вона навчилася читати. На його очі, в яких зараз не було ні червоного, ні зневаги. Було щось інше. Щось, чого вона не могла назвати.

— Я не залишаю тебе, — сказала вона. — Не тому, що ти мені подобаєшся. Ти мені не подобаєшся. Ти дратуєш мене. Ти робиш моє життя нестерпним.

— Дякую, — сказав він.

— Але ти єдиний, хто залишився, — продовжила вона. — І я не хочу знову бути самотньою. Навіть якщо моя компанія — це демон, який краде мій хліб.

Він дивився на неї довго. Так довго, що вона почала відчувати себе незручно.

— Ти дурна, — сказав він.

— Я знаю.

— Це найдурніше рішення в твоєму житті.

— Я знаю.

— Ти могла б залишитися. Знайти чоловіка. Народити дітей. Жити нормальним життям.

— Нормальне життя — це коли в тебе є чоботи, які не протікають, — сказала вона. — У мене їх немає. Тому нормального життя в мене не було ніколи.

Вона розвернулася і пішла вперед, не чекаючи на нього.

— Ходімо, — кинула вона через плече. — Поки я не передумала.

Каель стояв на місці ще мить. А потім пішов за нею.

***

Ліс почався не одразу.

Спочатку були поля — сухі, випалені сонцем, з рідкою травою, яка шелестіла під ногами, як папір. Дейзі йшла швидко, майже бігла, наче боялася, що якщо сповільниться — розгубить залишки рішучості. Каель ішов поруч, час від часу кидаючи на неї погляди, які вона намагалася ігнорувати.

— Ти знаєш, куди ми йдемо? — спитав він.

— На північ, — відповіла вона.

— Чому на північ?

— Там ліси. Великі. Густі. Мисливці не ходять у такі ліси.

— Чому?

— Тому що там темно, страшно і водяться вовки.

— Вовки? — Каель скривився. — Ти ведеш мене в ліс, де водяться вовки?

— Вовки не страшні.

— Вовки страшні.

— Ти демон!

— Демони бояться вовків!

— З якої причини?

— Вони голосно виють!

— Ти боїшся гучних звуків?

— Я боюся всього, що порушує мій спокій.

— Твій спокій порушую я. Щодня. Щогодини.

— Ти — виняток, — він зробив паузу. — Ти порушуєш мій спокій, тому що ти — моя кара.

— Чудово, — сказала Дейзі. — Я рада, що служу комусь хоч для чогось.

Вона прискорила крок, але Каель легко наздогнав її. Його ноги, здавалося, не торкалися землі, і це дратувало її ще більше.

— Ти могла б хоч трохи сповільнитися, — сказав він.

— Я можу. Але не буду.

— Ти жорстока.

— Я практична.

— Ти жорстока і практична. Це небезпечне поєднання.

— Дякую.

— Знову не комплімент.

— Я знаю.

Вони йшли мовчки наступну годину. Сонце піднімалося все вище, і повітря ставало важким, наче хтось накрив їх мокрою ковдрою. Дейзі пітніла, чіплялася за мішечок, який здавався важчим з кожною хвилиною, і намагалася не думати про те, що вдома залишилися всі її речі. Всі. Не те щоб їх було багато — трохи одягу, стара ковдра, бабусина гребінець, яким вона ніколи не користувалася, бо волосся було занадто кучеряве. Але це було її. Її життя. Її спогади.