Розділ 7. Правда

Дейзі стояла на порозі, тримаючи в руках жменю зіпсованої редьки, яку знайшла на городі, і дивилася на сцену, яка не вкладалася в її голові.

— Поясніть, — сказала вона. Голос не тремтів. Це її здивувало. — Зараз. Або я… я не знаю, що я зроблю. Але це буде голосно.

Байд повільно опустив меч. Лезо лягло в піхви з тихим, майже сором'язливим клацанням.

— Дейзі, — почав він.

— Не називай мене так, — обірвала вона. — Не після того, як я бачу тебе з мечем у моїй хаті. Не після того, як ти… як ти…

Вона не договорила. Бо не знала, що сказати. Тиждень. Цілий тиждень він був поруч. Мив посуд. Рубав дрова. Лагодив дах. Дивився на неї тими своїми темно-синіми очима, в яких, як їй здавалося, було щось тепле.

А тепер він стояв перед нею зі зброєю. Проти Каеля.

Проти того, хто… проти кого?

— Я мисливець, — сказав Байд. Просто. Без прикрас. — Мисливець на демонів.

Слова повисли в повітрі, важкі, як каміння.

Дейзі кліпнула. Раз. Другий.

— Що? — прошепотіла вона.

— Я отримав завдання, тому і прийшов у ваше село.

Місцеві розповіли про чоловіка, який з'явився нізвідки. Про те, як він зламав руку охоронцю. Про те, як він ходить за тобою тінню.

— І ти вирішив, що це справа твоїх рук? — голос Дейзі ставав тихішим, але від того не менш страшним.

— Я прийшов переконатися, — Байд стояв нерухомо, його обличчя було спокійним, але в очах — тих самих очах, які вона навчилася читати — було щось інше. Не холод. Не рішучість. Щось, схоже на біль. — І я переконався.

Він подивився на Каеля, який досі стояв біля стіни, спершись на неї плечем, з виразом ображеного кота, якого застали зненацька.

— Він демон, Дейзі. Не дрібний, не слабкий. Я бачив його сутність. Він приховує її, але не ідеально. Особливо коли злиться.

— Я не злюся, — сказав Каель. — Мені нудно. Це різні речі.

— Замовкни, — кинула Дейзі, не дивлячись на нього. Вона дивилася на Байда. — Ти прийшов убити його?

Байд завагався.

Цієї миті завагання було достатньо.

— Я прийшов виконати завдання, — сказав він. — Але…

— Але що?

Він подивився на неї. Прямо. Вперше за цей тиждень — без тієї легкої відстороненості, яка була його захистом.

— Але я не очікував зустріти тебе, — сказав він тихо. — Я не очікував… цього.

Він обвів рукою хату. Піч, де вона готувала кашу. Стіл, за яким вони їли разом. Лаву, на якій він сидів, поки вона сварилася з Каелем, і сміявся, і кидалася квасолею.

— Я прийшов сюди як мисливець, — продовжив він. — А залишився… тому що не міг піти.

— Не міг піти? — перепитала Дейзі. — Чому?

— Тому що ти, — сказав він. — Тому що ти була доброю до мене, хоча в тебе самої не було нічого. Тому що ти ділилася останнім хлібом з незнайомцем. Тому що ти сваришся з демоном так, ніби він твій… твій…

Він не закінчив.

— Ні, — сказала Дейзі. Вона відступила на крок, і редька випала з її рук, розсипаючись по підлозі. — Ні. Не треба. Не кажи цього.

— Ти мені подобався, — сказала Дейзі, і її голос затремтів. — Ти допомагав. Ти був добрим. Ти дивився на мене так, ніби я… ніби я щось значу.

— Ти значиш, — сказав Байд.

— Тоді чому ти збрехав?!

Крик вирвався з неї, гучний, гострий, сповнений того болю, який вона носила в собі роками. Болю від того, що її залишали. Що їй брехали. Що вона ніколи не була достатньо важливою, щоб почути правду.

— Чому ти не сказав одразу? Чому ти прикидався? Чому ти мив мій посуд і лагодив мій дах, знаючи, що збираєшся вбити того, хто… хто…

Вона не знала, хто їй Каель. Не знала, як назвати те, що між ними. Але знала одне: цей демон, який дратував її, який крав її ліжко, який прокидав її о третій ночі, тому що йому було нудно — він був її. Її демон. Її тягар. Її… її.

— Я не збирався його вбивати, — сказав Байд.

— А що ти збирався?

Він мовчав. І це мовчання було гірше за будь-яку відповідь.

— Я бачив таких, як він, — сказав Байд нарешті. — Я полював на них роками. Вони не змінюються, Дейзі. Вони використовують, маніпулюють, прив'язують до себе. А потім, коли ти стаєш непотрібною — зникають. Або гірше.

Він подивився на Каеля.

— Ти знаєш, хто він насправді? Ти знаєш, що він зробив?

— О, це буде цікаво, — сказав Каель, і в його голосі з'явилася та сама небезпечна нотка, що й на базарі. — Розкажи їй. Розкажи, який я страшний.

— Каель з Кривавого Трону, — сказав Байд, не зводячи з нього очей. — Той, хто спалив місто Анкор триста років тому. Десять тисяч людей за одну ніч. Жінки, діти, старі — всі згоріли, тому що король того міста відмовився виконати його вимогу.

Дейзі відчула, як земля під її ногами похитнулася.

— Ти брешеш, — прошепотіла вона.

— Я не брешу, — Байд повернувся до неї. Його очі були темними, глибокими, і в них не було нічого, крім правди. — Він не просто демон, Дейзі. Він один із найнебезпечніших демонів цього світу. Його ув'язнили триста років тому, і це коштувало життів сотні магів. А тепер він на волі. І він прив'язаний до тебе.

— Я не просив цього, — сказав Каель тихо.

— Тобі байдуже, — відповів Байд. — Тобі завжди було байдуже. Ти використовуєш її, тому що вона — твій єдиний шлях залишитися на волі. І коли ти знайдеш спосіб розірвати узи — ти підеш. Або вб'єш її.

— Заткнись, — сказав Каель, і в його голосі вперше не було ні іронії, ні лінощів. Була лють. Гола, древня, нелюдська лють.

— Ти спалив десять тисяч людей, — сказав Байд. — Що для тебе одна дівчина?

Дейзі дивилася на Каеля.

Він стояв біля стіни, і в ньому не було нічого від того дратівливого, лінивого демона, який крав її хліб. Він був… величезним. Не тілом — сутністю. Щось темне, гаряче, нестримне виривалося з-під його шкіри, і повітря в хатині стало важким, майже нестерпним.

— Це було триста років тому, — сказав Каель. Голос був низьким, глибоким, і в ньому вібрувало щось, від чого волосся на потилиці ставало дибки. — Я був іншим.

— Демони не змінюються, — сказав Байд.