Розділ 6. Полювання починається

На третій день Байд не пішов.

Він сказав, що хоче закінчити ремонт даху, який Дейзі «полагодила» ганчіркою. Потім сказав, що треба підчистити колодязь, бо вода пахне залізом. Потім знайшов зламану лаву в сінях і вирішив, що це «образиться, якщо не полагодити».

— Він збирається тут оселитися? — прошипів Каель, коли Байд вийшов нарубати ще дров. — Ти бачиш? Він прикипає. Як кліщ.

— Він допомагає, — сказала Дейзі, перебираючи квасолю. — Не всі в цьому світі намагаються щось вкрасти або з'їсти.

— Я не намагаюся вкрасти! Я просто… тимчасово користуюся!

— Ти вже тиждень тимчасово користуєшся моїм ліжком.

— Твоє ліжко незручне, до речі.

— Тоді спи на підлозі!

— Я демон! Демони не сплять на підлозі!

— Демони взагалі не сплять! Ти сам казав!

— Я брехав! Демони брешуть! Це наша національна риса!

Дейзі закотила очі, але не могла стримати посмішки. З Каелем було неможливо серйозно сваритися — він завжди зводив усе до абсурду, і це злило її, але водночас… подобалося. Відчуття, що поруч хтось є. Навіть якщо цей хтось — демон, який спить у її ліжку, їсть її хліб і називає її жалюгідною.

Байд повернувся з дровами, і Дейзі помітила, як Каель миттю змінився. Його обличчя стало відстороненим, майже нудьгуючим, але в очах — тих самих, які вона навчилася читати за чотири дні — з'явилася напруга.

— Ти сьогодні йдеш? — спитав Каель, навіть не привітавшись.

— Дах не дороблений, — відповів Байд, складаючи дрова. — І колодязь.

— Колодязь може почекати.

— Вода смердить.

— Це тобі смердить. У нас нормальний колодязь.

— Ти звідти пив?

— Ні.

— Тоді мовчи.

Дейзі пирхнула в кулак. Каель стрельнув у неї очима, але Байд уже вийшов надвір, несучи відро.

— Він тебе зачаровує, — сказав Каель, коли двері зачинилися. — Ти не бачиш? Він робить усе, щоб тобі сподобатися.

— Він робить усе, щоб допомогти, — поправила Дейзі. — Це різні речі.

— Для чоловіка це одне й те саме. Якщо чоловік допомагає жінці, він або хоче в ліжко, або хоче, щоб вона прив'язалася.

Вона запустила в нього квасолею. Каель ухилився зі швидкістю, яка не пасувала його лінивій подобі, і квасоля розсипалася по підлозі.

— Ти збираєш! — крикнула Дейзі.

— Я не збираю!

— Збирай!

— Ти кинула!

— Ти образив!

— Ти образилася на правду? Це новий рівень дурниці!

— Я зараз візьму сокиру!

— Ти навіть підняти її не зможеш!

— Спробуєш?

Байд увійшов у цей момент, несучи відро з водою, і застав їх на півдорозі до бійки. Дейзі тримала в руках коцюбу, Каель — подушку, яку встиг вихопити з ліжка, і вони дивилися один на одного, як два півні перед боєм.

— Я приніс воду, — сказав Байд, ставлячи відро. — Вона чиста. Я перевірив.

— Чудово, — сказала Дейзі, не зводячи очей з Каеля. — А тепер я зроблю обід. І якщо хтось скаже хоч слово про мою квасолю…

— Я нічого не скажу, — сказав Каель, опускаючи подушку. — Я буду мовчати, як риба.

— Риби не мовчать. Вони видають звуки.

— Ти знаєш, які звуки видають риби?

— Ні.

— Тоді звідки ти знаєш, що вони не мовчать?

— Ти зараз ображаєш риб?

— Я намагаюся зрозуміти логіку твоїх аргументів, але це неможливо, тому що логіки немає!

— Логіка є! Ти просто її не бачиш, бо твоє око замилюється!

— Воно не замилюється!

— Замилюється! Ти три дні не вмивався!

— Я вмивався! Вчора!

— Ти постояв під дощем!

— Дощ — це вода! Отже, я вмився!

Байд сів на лаву, спостерігаючи за цією сценою з виразом, який Дейзі вже почала впізнавати — суміш здивування, зацікавленості й чогось ще. Чогось, що викликало в неї дивне відчуття в грудях.

— Ви коли-небудь не сваритеся? — спитав він.

— Ні, — відповіли вони разом.

— І ви ще не вбили один одного?

— Це питання часу, — сказав Каель.

— Він не може мене вбити, — сказала Дейзі. — Йому ніде буде спати.

— І їсти, — додав Каель. — Якщо вона помре, хто буде готувати?

— Ти готуєш гірше за неї, — сказав Байд.

Каель застиг.

— Звідки ти знаєш? Ти ж не пробував.

— Я бачив, як ти намагався зробити чай. Ти кинув заварку в окріп і чекав, поки вона розчиниться.

— Це… це метод! Експериментальний!

— Це катастрофа, — сказала Дейзі, і її щоки почервоніли. Не від сорому — від чогось іншого. Від того, що Байд помітив. Що він спостерігав. Що він запам'ятовував.

— Ти спостерігаєш за мною? — спитав Каель, і в його голосі промайнуло щось гостре.

— Я спостерігаю за всім, — відповів Байд спокійно. — Це звичка.

— Дивна звичка.

— Корисна. Особливо коли поруч опиняються… несподівані люди.

Він подивився на Каеля. Каель подивився на нього.

Повітря знову стало густим, і Дейзі відчула, як волосся на потилиці стає дибки. Але цього разу напруга була іншою. Не такою, як у перший день. Вона стала… глибшою. Небезпечнішою.

Два дні потому Дейзі зловила себе на думці, що її хата ніколи не була такою... живою.

З ранку до вечора тут щось відбувалося. Байд стукав молотком по даху, Каель бурчав із-під ковдри, що «цей стукіт дратує навіть мертвих», а вона сама метушилася між піччю і столом, намагаючись нагодувати двох дорослих чоловіків із запасів, яких вистачило б хіба що на одну людину.

Хата вперше за ці дні затихла.

Не повністю — ні. Піч тихо потріскувала, вітер шурхотів у щілинах, а десь далеко гавкала собака. Але… не було Дейзі.

І це одразу відчувалося.

— Нарешті, — сказав Каель, лежачи на ліжку і дивлячись у стелю. — Тиша. Спокій. Ніхто не кричить, не кидається квасолею, не доводить, що риби не мовчать…

Він перевернувся на бік і підпер голову рукою.

— Хоча без неї якось… нудно.

Тиша.

Байд сидів за столом.

Вперше — нічого не робив.

Не рубав, не лагодив, не мив, не допомагав.

Просто сидів.

І дивився.

Каель відчув це не одразу. Спочатку це було просто… відчуття. Як холодок по шкірі. Як легке поколювання в повітрі.