Розділ 5. Третій зайвий?

Дейзі працювала швидко, розпалюючи вогонь, наливаючи воду, засипаючи крупу. Рухи були звичними, майже автоматичними, але вона відчувала на собі два погляди. Один — гарячий, червоний, сповнений роздратування. Другий — спокійний, синій, сповнений чогось, чого вона не могла назвати.

— Ви давно тут живете? — спитав Байд, звертаючись до Каеля.

— Чотири дні.

Каель знизав плечима. — Але тепер у мене є розвага. Я спостерігаю, як Дейзі намагається бути корисною.

— Я корисна! — крикнула вона від печі.

— Ти впустила сіль.

Вона подивилася вниз. Мішечок із сіллю лежав на підлозі, розсипавши білий слід на дошках.

— Це… це ти винен, — сказала вона, піднімаючи мішечок. — Ти відволікаєш.

— Я навіть не рухався, — Каель розвів руками.

— Ти дивишся на мене своїми очима!

— Якими?

— Це не має сенсу.

— Ти не маєш сенсу!

Байд спостерігав за цією сценою, і на його обличчі з'явилася та сама ледь помітна посмішка.

— Ви завжди так сваритеся? — спитав він.

— Завжди, — відповіли вони разом.

— І це… нормально для вас?

— Це єдиний спосіб зберегти мій розум, — сказала Дейзі, засипаючи сіль у кашу. — Якщо я не буду сваритися, я збожеволію.

— Якщо ти не будеш сваритися, я збожеволію, — парирував Каель. — Це наш спосіб спілкування. Насильницький, але чесний.

— Звучить як… стосунки, — сказав Байд.

Тиша впала в хатині така густа, що її можна було різати ножем.

— Що? — спитав Каель.

— Я сказав, це звучить як стосунки, — повторив Байд спокійно. — Ви сваритеся, як стара пара. Яка давно разом і вже не уявляє життя одне без одного.

— Ми не пара! — вигукнули Дейзі і Каель одночасно, а потім подивилися один на одного з таким жахом, ніби їх спіймали на чомусь ганебному.

— Я просто живу з ним, тому що не можу вигнати, — додала Дейзі. — Якщо б могла, я б вигнала.

— Ти б не вигнала, — сказав Каель.

— Вигнала б!

— Ти не вигнала, коли я з'їв твій хліб.

— Ти з'їв мій хліб, але ти також зламав руку тому чоловікові!

— Ага! — Каель підняв палець. — Тобто я корисний!

— Ти корисний, коли тобі не нудно!

— Мені завжди нудно!

— Це твоя проблема!

— Моя проблема — це ти!

— їжа готова, — сказав Байд.

Вони замовкли. Дейзі подивилася на кашу, яка вже кипіла, потім на Байда, який сидів на лаві з виразом абсолютного спокою на обличчі.

Вона поставила миски на стіл — дві великі і одну трохи меншу, для себе. Каель одразу ж потягнувся до найбільшої, але Байд випередив його, взявши меншу миску і відсунувши велику до Дейзі.

— Ви працювали, — сказав він, побачивши її здивований погляд. — Вам треба більше.

— Це моя каша! — обурився Каель.

— Ви спали, — Байд подивився на нього. — І не рубали дрова.

— Я охороняв!

— Від кого? Від мене? Я сидів у вас в хаті і їв корж.

Каель застиг. Його обличчя змінило кілька виразів — від обурення до розгубленості, а потім до чогось, що Дейзі могла б назвати образою, якби не знала, що демони не ображаються.

— Ти мені не подобаєшся, — сказав Каель.

— Я знаю, — відповів Байд, починаючи їсти кашу. — Але від цього каша не стає менш смачною.

— Ти занадто спокійний. Це підозріло.

— Я просто втомлений.

— Ти втомлений, але рубаєш дрова?

— Я втомлений, але ввічливий.

— Це не ввічливість. Це лицемірство.

— Каелю, — сказала Дейзі, роблячи ковток каші. — Дай людині спокійно поїсти.

— Він їсть мою кашу!

— Мою кашу! Я її зварила!

— З мого борошна!

— Борошно було моє!

— Ти взагалі не знаєш, що таке гроші! Ти пересолила!

— Я не пересолила!

— Пересолила! Спробуй!

Вона спробувала. Каша була трохи солонуватою, але не більше, ніж зазвичай.

— Нормально, — сказала вона.

— Ні, не нормально. Це гидота.

— Тоді не їж.

— Я з'їм, але зроблю це з осудом.

Він узяв миску і почав їсти, демонстративно кривлячись після кожної ложки. Дейзі закотила очі, але не могла стримати посмішки.

Байд спостерігав за ними, і в його очах з'явилося щось нове. Не холод. Не підозра. Щось тепле, майже… заздрісне.

— Ти самотній? — спитала дівчина.

— Я мандрівник, — відповів Байд. — Мандрівники завжди самотні.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку я маю.

Вони дивилися один на одного, і в цьому погляді не було тієї напруги, що раніше. Було щось інше. Взаєморозуміння? Дейзі не знала.

— Ти можеш залишитися, — сказала вона раптом.

Каель різко повернувся до неї.

— Що?

— На день-два, — додала вона, дивлячись на Байда. — Поки не відпочинеш. Дров ми нарубали, хліба вистачить. Якщо, звісно, ти не проти спати в коморі.

Байд подивився на неї. Його очі стали глибшими, темнішими, і в них було щось таке, від чого їй стало тепло.

— Я не хочу завдавати клопоту, — сказав він.

— Ти не завдаєш, — вона посміхнулася. — Ти перший, хто помив посуд за чотири дні.

— Я мию посуд! — обурився Каель.

— Ти з'їв миску і поставив її на підлогу.

— Я залишив її для тебе. Це називається турбота.

— Це називається лінь.

— Я залишуся, — сказав Байд. — На два дні. А потім піду.

— Підеш, — кивнув Каель, не дивлячись на нього. — Обіцяєш?

— Обіцяю, — сказав Байд.

Наступні два дні минули в режимі, який Дейзі подумки назвала «дипломатичне пекло».

Каель, здавалося, поставив собі за мету ускладнити життя кожному, хто переступав поріг. Він коментував усе, що робив Байд, від того, як той рубає дрова («Занадто багато шуму для такої маленької користі»), до того, як він дихає («Ти впевнений, що тобі не треба більше повітря? Бо ти видихаєш з таким зусиллям, ніби це твоя остання хвилина»).

Байд ігнорував його з майстерністю, яку Дейзі могла тільки позаздрити. Він просто робив те, що робив — допомагав. І це було… дивно.

На другий день він полагодив двері, які скрипіли ще з часів її бабусі.

— Вони ніколи не переставали скрипіти, — сказала Дейзі, спостерігаючи, як Байд підтягує петлі. — Навіть бабуся казала, що це без надії.