Розділ 4. Зустріч з Байдом

Ранок почався з того, що Дейзі прокинулася від відчуття, що за нею спостерігають.

Це було не те саме відчуття, коли Каель дивився на неї — важке, гаряче, від якого шкіра горіла. Ні. Це було щось інше. Холодне. Спокійне. Так дивляться на щось, що треба вивчити, зрозуміти, а потім, можливо, викинути.

Вона розплющила очі.

На порозі її хатини стояв чоловік.

Вона не чула, як він підійшов. Не чула кроків, не чула скрипу дверей. Він просто був там — високий силует на тлі сірого світанкового неба, і від нього віяло чимось чужим, неправильним.

Дейзі сіла на лаві, хапаючи ковдру, і її серце закалатало десь у горлі.

— Хто ви? — спитала вона. Голос прозвучав хрипко, зі сну.

Чоловік зробив крок у хату, і світло впало на його обличчя. Воно було… правильним. Занадто правильним. Високі вилиці, прямий ніс, щелепа, витесана так, ніби її робили на замовлення. Темне волосся, коротко стрижене, і очі — темно-сині, майже чорні, глибокі, як колодязь. На ньому був простий дорожній плащ, пошарпаний, але міцний, і чоботи, обліплені дорожнім брудом. Звичайний мандрівник. Яких тисячі на трактах.

Але щось у ньому було не так.

— Вибачте, — сказав він, і його голос був низьким, рівним, без жодних емоцій. — Я не хотів вас налякати. Двері були відчинені.

— Вони ніколи не відчинені, — сказала Дейзі, намагаючись заспокоїти подих.

— Сьогодні були, — він зробив паузу, і його погляд ковзнув по хатині — по печі, по столу, по зачиненій двері в її кімнату. — Я йшов дорогою, побачив дим. Подумав, може, тут можна попроситися на ніч. На дворі холодно, а в мене немає даху над головою.

Дейзі глянула на двері. Вони справді були прочинені — напевно, вона погано зачинила їх учора, коли поверталася з базару. Або вітер відчинив. Або…

Вона глянула на кімнату, де спав Каель. Двері були зачинені щільно. Він не чув. Або чув, але йому було лінь вставати.

— У мене немає зайвого ліжка, — сказала вона, підводячись і поправляючи хустку. — І їжі теж майже немає. Вибачте, але вам краще піти в село. Там є заїжджий двір.

— У мене немає грошей, — сказав чоловік. І вперше в його голосі промайнуло щось, крім рівного спокою. Втома. — Я йду вже три дні. Останній раз їв учора вранці.

Дейзі завагалася.

Вона знала, що не варто впускати незнайомців у хату. Вона знала, що в селі не люблять чужих. Вона знала, що в неї немає нічого — ні грошей, ні їжі, ні навіть нормального ліжка для себе.

Але вона також знала, що таке бути голодною. І холодною. І самотньою в дорозі, коли нікому немає діла до того, чи ти живий, чи ні.

— Сідайте, — сказала вона, киваючи на лаву. — Я зроблю чаю. Хліба у мене майже немає, але є трохи борошна. Можу спекти корж.

— Не треба, — сказав чоловік, але вже сів. — Я не хочу забирати останнє.

— Ви не забираєте, — відповіла вона, розпалюючи піч. — Я ділюся. Це різні речі.

Він дивився на неї. Той самий погляд — спокійний, вивчаючий, від якого ставало не по собі.

— Мене звати Байд, — сказав він.

— Дейзі, — відповіла вона, не обертаючись.

— Дейзі, — повторив він, ніби пробуючи ім'я на смак. — Гарне ім'я.

— Нічого особливого, — вона замісила тісто, відчуваючи, як пальці пам'ятають рухи. — Звичайне ім'я для звичайної дівчини.

— Ви не здаєтеся звичайною, — сказав Байд.

Вона завмерла.

— Чому?

— Тому що ви живете самі на околиці, в будинку, який стоїть окремо від села. Тому що ви відчинили двері незнайомцю. Тому що ви ділитеся останнім хлібом, навіть коли у вас самого немає нічого.

— Це не робить мене незвичайною, — сказала вона, повертаючись до тіста. — Це робить мене дурною.

— Можливо, — він майже посміхнувся. Кутики губ ледь здригнулися. — Але дурість теж може бути незвичайною.

Вона не знала, що на це відповісти, тому просто продовжувала місити тісто. Тішина в хатині була дивною — не напруженою, але якоюсь… пильною. Ніби Байд слухав не її слова, а щось інше. Щось, чого вона не чула.

— Ви давно тут живете? — спитав він.

— Все життя, — відповіла вона. — Це хата моєї бабусі.

— А батьки?

— Померли, — сказала вона коротко. — Батько два роки тому. Мати — раніше.

— Вибачте.

— Нічого вибачати. Ви не винні.

Він знову замовк. І знову цей погляд — спокійний, але глибокий, ніби він намагався прочитати щось, написане в неї на обличчі.

— А ви самі? — спитала вона, щоб розірвати тишу. — Звідки йдете?

— З півночі, — відповів Байд. — Був на службі.

— На якій?

— Охороняв купців, — сказав він. — Але робота закінчилася, а гроші скінчилися швидше, ніж я планував.

— Розумію, — вона розкотила корж і поклала на сковороду. — З грошима завжди так. Вони закінчуються швидше, ніж ти встигаєш зрозуміти, що вони в тебе були.

— Це правда, — він спостерігав, як вона перевертає корж. — Ви добре готуєте.

— Це просто хліб.

— Навіть простий хліб можна зіпсувати. Ви не зіпсували.

Вона не знала, чи це комплімент, але чомусь її щоки потеплішали.

— Дякую, — сказала вона, ставлячи перед ним корж і кружку з чаєм. — Їжте.

Байд узяв корж, і в цей момент із сусідньої кімнати почувся голос.

— Що за запах? Ти там сама все з'їси чи поділишся?

Дейзі завмерла. Байд теж. Його рука застигла на півдорозі до рота, і в його очах на мить спалахнуло щось — швидке, гостре, як лезо.

— У вас хтось є? — спитав він. Голос не змінився, але в ньому з'явилася нова нота. Напруга.

— Це… — Дейзі завагалася. — Це мій… родич. Двоюрідний брат. Він приїхав погостювати.

— Двоюрідний брат, — повторив Байд. Його погляд ковзнув до зачинених дверей. — І він спить у вашій кімнаті?

— У мене тільки одна кімната, — сказала вона. — А він… він зайняв ліжко. Я сплю на лаві.

— Щедрий родич, — зауважив Байд.

— Він не вирізняється ввічливістю, — відповіла Дейзі, і в її голосі промайнуло звичне роздратування. — Це сімейне.

— Я чув, як ти розмовляєш, — долинуло з кімнати. Голос Каеля був сонним, лінивим, але в ньому вчувалася та сама напруга, що й у погляді Байда. — Ти там не сама.