Розділ 3. Життя з ідіотом

Глибока ніч оповила хатинку своїм темним, липким покривалом. Дейзі спала на лаві, згорнувшись калачиком під старою ковдрою, і вперше за довгий час їй снилося щось хороше. Їй снилося, що вона знайшла гаманець із золотом, купила нові чоботи, цілий візок хліба і навіть шматок м'яса. А Каель у її сні сидів десь далеко-далеко, прив'язаний до скелі, і кричав їй услід: «Я все одно тебе знайду, жалісна смертна!», а вона просто йшла собі далі, махаючи йому рукою.

Це був чудовий сон.

І тому, звісно ж, він не міг тривати довго.

— Вставай.

Голос пролунав просто над вухом, і Дейзі підскочила на лаві з таким жахом, що ледь не злетіла в стелю. Серце калатало десь у горлі, ковдра з'їхала на підлогу, а в голові була тільки одна думка: пожежа, вороги, кінець світу.

— Що? — видихнула вона, розплющуючи очі. — Що сталося?

Каель стояв перед нею, спираючись на стіну з таким виглядом, ніби він чекав на цей момент цілу вічність. На дворі було темно. Дуже темно. За вікном не було навіть проблиску світла — тільки чорнота, яка іноді здригалася від поривів вітру.

— Котра година? — прошепотіла Дейзі, намагаючись розгледіти хоч щось у темряві.

— Третя, — відповів Каель. Його голос звучав бадьоро. Занадто бадьоро. — Після півночі.

— Ти розбудив мене о третій ночі?

— Так.

— Чому?

— Нудно.

Дейзі закрила очі. Вона лежала на лаві, притискаючи долоню до грудей, і намагалася відновити подих. Її сон із золотом і чобітьми розсипався на дрібні шматочки, і натомість реальність простягала їй цього довбаного демона на блюдечку.

— Нудно, — повторила вона. Голос тремтів від обурення. — Тобі нудно о третій ночі, і ти вирішив, що найкращий спосіб розважитися — це розбудити мене?

— А в кого ще є ключі від розваг? — він знизав плечима, і в темряві вона побачила, як його очі блиснули червоним. — Твоє село спить. Твої сусіди сплять. Навіть собаки сплять. Ти єдина, хто має честь розділити зі мною безсонну ніч.

— Я не хочу цієї честі.

— А я не хотів бути привʼязаним до тебе. Життя — річ несправедлива, чи не так?

Він відійшов від стіни і почав ходити кімнатою. Вона чула його кроки — легкі, майже нечутні, але від того не менш дратівливі. Крок туди. Крок назад. Крок туди. Крок назад.

— Ти можеш припинити? — прошипіла вона, натягуючи ковдру на голову.

— Можу.

Він не припинив.

— Каелю.

— Що?

— Припини.

— Але мені нудно.

— Мені байдуже!

Він зупинився. На мить у хатині запала тиша, і Дейзі вже подумала, що їй вдалося його переконати. Але потім вона почула, як він сів на лаву. Поруч із нею. Так близько, що вона відчула холод, який він випромінював.

— Розкажи мені щось, — сказав він.

— Що?

— Щось. Про себе. Про своє жалюгідне життя. Про те, чому ти живеш сама в цій дірі, замість того, щоб бути в селі з нормальними людьми.

Дейзі відкинула ковдру і сіла. Вона дивилася на нього в темряві, намагаючись розгледіти його обличчя, але бачила тільки срібний відблиск місяця на його вилицях.

— Це нормальне село, — сказала вона.

— Воно смердить козами, а люди в ньому намагаються тебе побити за те, що ти не заплатила за захист. Це не норма. Це вигнання.

Вона відвернулася.

— Я не вигнанка.

— Ти живеш на околиці, в хатині, яка розвалиться, якщо на неї подути. У тебе немає грошей, немає їжі, немає друзів. Ти випадково викликала демона, тому що тобі було нічого втрачати. Не бреши мені, Дейзі. Я бачу темряву в людях. Це моя спеціалізація.

Вона хотіла відповісти, що він нічого не бачить. Що він — просто демон, який триста років просидів у камені і тепер намагається зіпсувати їй життя. Але слова застрягли в горлі.

Тому що він мав рацію.

Вона жила на околиці, бо в селі її не любили. Донька коваля, який помер у боргах.

Вона не була гарною, не була багатою, не була вправною в жодній справі, яка приносила б гроші. Вона просто існувала. День за днем. Тиждень за тижнем. Без мети, без надії, без будь-якого сенсу.

— Я нікому не була потрібна, — сказала вона тихо. — Навіть батько перед смертю сказав, що я марна.

Каель мовчав. Вона відчувала його присутність поруч, але не дивилася на нього.

— Він був п'яницею, — продовжила вона. — Але іноді, коли був тверезий, він казав, що я мала народитися хлопцем. Тоді я могла б продовжити його справу. Але я народилася дівчиною.

— Це найтупіша історія, яку я чув, — сказав Каель.

Вона подивилася на нього.

— Що?

— Твій батько був дурнем, — він говорив спокійно, майже буденно, ніби обговорював погоду. — І ти дурна, що досі слухаєш те, що він тобі наговорив.

— Ти не смієш…

— Я смію все, — він нахилився ближче, і вона відчула запах диму. — Ти викликала демона, дівчино. Не знайшла стару книгу, не активувала артефакт. Ти прийшла в храм, який мав би вбити тебе на порозі, і пройшла крізь сім кіл захисту. Ти думаєш, це може зробити будь-хто?

Вона завмерла.

— Я не…

— Ти — ніхто, — перебив він. — Без роду, без племені, без грошей і без талантів. Але ти зробила те, що не зміг би зробити жоден король чи маг. Ти звільнила мене. І тепер я прив'язаний до тебе. Це не випадковість.

— Ти сам сказав, що це випадковість.

— Я сказав, що ти жалюгідна, — він усміхнувся, і вона побачила цю усмішку навіть у темряві. — Це різні речі.

Він підвівся, і його тінь накрила її, величезна, темна, зовсім нелюдська.

— А тепер, — сказав він, — я хочу їсти.

— Зараз третя ночі, — нагадала вона, намагаючись повернути контроль над ситуацією. — Нічого не відкрито.

— Ти щось придумаєш. Ти ж в нас генійка.

— Я не піду на базар о третій ночі!

— Тоді знайди щось тут.

— Тут нічого немає!

— Тоді приготуй мені те, чого немає.

Дейзі відчула, як у неї смикається око.

— Ти хочеш, щоб я приготувала тобі вечерю з повітря о третій ночі, тому що тобі нудно?

— Я хочу, щоб ти перестала нити і почала діяти, — він сів на лаву навпроти неї, схрестивши руки на грудях. — Це тест.