Розділ 2. Перший «порятунок»

Ранок почався з того, що Дейзі прокинулася на підлозі.

Вона не пам'ятала, коли саме скотилася з лави, але її спина пам'ятала все: кожен сучок у дошках, кожен камінець, який нахабно впивався в хребет. Вона лежала, дивлячись у стелю, і намагалася згадати, чи було в її житті щось гірше за цей ранок.

— Виглядаєш майже так само погано, як і вчора, — почулося з кімнати. — Прогрес.

Дейзі заплющила очі.

«Можливо, якщо я не буду реагувати, він зникне. Можливо, демони не витримують байдужості. Можливо, це їхня єдина слабкість».

— Я чув, як ти впала, — додав Каель. — Це було смішно. Я майже посміхнувся.

— Ти посміхаєшся тільки коли робиш комусь боляче, — буркнула вона, сідаючи.

— Це неправда. Я ще посміхаюся, коли їм. І коли дивлюся, як ти намагаєшся бути грізною. Це теж боляче, але іншого роду.

Вона встала, розминаючи затерплу шию, і пройшла на кухню. Треба було щось з'їсти, бо вчорашній голод не зник, а перетворився на ниючий біль у животі.

У коморі було пусто.

Зовсім пусто.

Дейзі стояла перед порожніми полицями, намагаючись переконати себе, що це помилка. Що вона просто не туди дивиться. Що десь там, у кутку, ще має бути шматок хліба, жменька борошна, хоч щось.

— Я шукав, — сказав Каель з порога. — Немає нічого.

Вона повільно обернулася. Він стояв, прихилившись до одвірка, з виглядом людини, яка щойно повідомила, що погода на завтра буде сонячною. Ніякої провини. Ніякого збентеження.

— Ти з'їв усе, — сказала вона. Це не було питанням.

Дейзі відчула, як у ній закипає щось гаряче. Не гнів. Гнів був би занадто слабким словом. Це була лють, перемішана з відчаєм і гострим почуттям несправедливості, яке роз'їдало її зсередини.

— Мені треба на базар, — сказала вона, проходячи повз нього. — І ти йдеш зі мною.

— Чудово, — він рушив за нею, і вона відчула його присутність за спиною, як гарячу тінь. — Прогулянка серед смердючих смертних. Це те, про що я мріяв триста років.

— Мені байдуже, про що ти мріяв.

— Ти взагалі про щось думаєш, чи просто відкриваєш рот і чекаєш, поки звідти випаде слово?

Вона не відповіла. Вона просто йшла, стискаючи в кулаку мішечок із останніми мідяками, і намагалася не думати про те, що цей демон — її особисте прокляття, яке вона викликала власноруч.

Село прокидалося повільно. Хтось виганяв худобу, хтось ніс воду з криниці, діти бігали поміж хатами з галасом, від якого хотілося сховатися в колодязь. Дейзі йшла, низько опустивши голову, намагаючись не зустрічатися ні з ким поглядом. Каель ішов поруч, і кожен, хто бачив їх, спочатку дивився на нього, а потім на неї, і на обличчях з'являвся той самий вираз: здивування, змішане з нерозумінням.

— Вони на мене дивляться, — сказав Каель, і в його голосі промайнуло щось схоже на задоволення. — Це нормально. Я звик. Але на тебе теж дивляться. Це менш нормально.

— Замовкни.

— Просто кажу: можливо, тобі варто частіше мити голову. Синці під очима теж не допомагають.

Вона різко зупинилася і розвернулася до нього. Він теж зупинився, дивлячись на неї з легким інтересом, ніби спостерігав за комахою, яка намагається перевернути камінь.

— Слухай, — сказала вона, намагаючись говорити тихо, щоб ніхто не чув. — Я не знаю, чому ти тут. Я не знаю, як тебе позбутися. Але якщо ти будеш продовжувати в тому ж дусі, я знайду спосіб. І це буде боляче. Для нас обох.

Він нахилив голову. Його очі на мить спалахнули червоним, але одразу ж погасли.

— Погрожуєш демону голодною смертю? — він усміхнувся, і в цій усмішці було щось таке, від чого їй захотілося відступити. Але вона не відступила. — Це сміливо. Дурно, але сміливо.

— Я не погрожую. Я попереджаю.

— Попередження прийняте, — він зробив крок убік, пропускаючи її вперед. — Після тебе, о володарко порожньої комори та дірявих чобіт.

Вона стиснула зуби і пішла далі.

На базарі було людно. Село було невеликим, але сьогодні, здавалося, зібралися всі: хтось продавав овочі, хтось — тканини, біля входу стояв старий Гордій зі своїми козами, які смерділи так, що можна було знепритомніти. Дейзі пробиралася крізь натовп, відчуваючи, як мішечок із мідяками важчає з кожним кроком. Тому що вона знала: цих грошей вистачить хіба що на шматок хліба і трохи солі. І це все. До кінця тижня.

— Виглядаєш так, ніби збираєшся померти, — прокоментував Каель, який ішов за нею і, здавалося, насолоджувався кожним її рухом. — Це через голод чи через усвідомлення того, що твоє життя — це бездонна яма невдач?

— Через те, що мене переслідує нав'язливий демон із комплексом величі, — відповіла вона, не обертаючись.

— Комплекс величі? — він скривдився. — Це не комплекс, якщо ти дійсно величний.

Вона зупинилася біля прилавка з хлібом. Хліб був учорашній, черствий, але це було краще, ніж нічого. Вона вже простягнула руку до мішечка, коли почула голос, від якого всередині все похололо.

— А це не наша Дейзі?

Вона повільно обернулася.

Троє чоловіків стояли в кроку від неї. Вона знала їх усіх. То були наймані охоронці, яких найняв староста після того, як у окрузі почали пропадати подорожні. Вони не були офіційною вартою — вони були тією самою «вартою», яка брала гроші за захист, але насправді захищала тільки свої кишені. І ще вони були тими, хто вчора посміявся з неї, коли вона йшла до храму.

— Ти ж ходила в храм? — сказав той, що був попереду, на ймення Гриць. Він був високий, широкоплечий, з обличчям, яке ніколи не виражало нічого, окрім тупої впевненості. — Ну і як там? Прокляття зняла?

Двоє інших засміялися.

— Вона ж у нас герой, — додав другий, Мартин. — П'ять срібних обіцяли, якщо принесе докази. Ти принесла, Дейзі?

Вона відчула, як щоки заливаються рум'янцем. Вона нічого не принесла. Вона принесла демона, який тепер стояв позаду і, здається, спостерігав за цією сценою з інтересом глядача в театрі.

— Нічого там немає, — сказала вона тихо. — Храм порожній.

— Порожній? — Гриць зробив крок ближче. — А чого ж ти тоді виглядаєш так, ніби сама Смерть тебе поцілувала?