Розділ 1 : Фейл століття

Храм Мертвого Бога здіймався над випаленою пустелею, наче кістка, що стирчить з рани. Дейзі, кутана в пошарпаний плащ, який колись був кольору піску, а тепер просто кольором безнадії, стояла перед велетенськими дверима з чорного каменю. Вітер гнав їй у спину колючі зерна, і кожне з них, здавалося, шепотіло: «Ти тут загинеш. І це буде по-дурному».

— Це просто старий храм, — пробурмотіла вона собі під ніс, нервово крутячи на мотузці дивний амулет, який знайшла в руїнах біля свого села. — Люди ходять у храми. Це нормально. Може, там навіть є… хліб?

Вона брехала. Від амулета тхнуло силою. Тхнуло так, що аж нудило. Він був холодним, як зміїна шкіра, і смикався в її долоні, наче живий. Дейзі була двадцяти двох років, донька коваля, яка вміла краще лагодити каструлі, ніж тримати меча. Її єдиним талантом було потрапляти в халепи, а єдиною мрією — щоб хоч раз у житті все пішло за планом.

План був простий: увійти, знайти те, що смикає амулет, взяти це і піти. Сусіди заплатили б їй цілих п'ять срібних монет, якби вона принесла докази, що в храмі не живе прокляття, яке висушує їхні посіви. А п'ять срібних — це нове взуття і, можливо, навіть м'ясо на свято.

Вона штовхнула двері. Зі скрипом, гідним самої Смерті, вони відчинилися, і всередину хлинуло повітря, яке пахло пилом, озоном і чимось старим, як сама земля.

У центрі зали, на подіумі з чорного обсидіану, лежав вівтар. А на ньому — печатка. Круглий диск із металу, якого Дейзі не знала, вкритий рунами, що пульсували ледь помітним темно-багряним світлом. Амулет на її грудях загорівся, немов гарячий вуглик, і вона зойкнула, випустивши його. Мотузка обірвалася, і амулет, описуючи дугу, впав точно в центр печатки.

Тиша, що настала, була гучнішою за будь-який грім.

— О ні, — прошепотіла Дейзі. — Ні, ні, ні, ні, ні. Це не… я не хотіла… Це просто впало!

Підлога під її ногами здригнулася. Печатка почергово спалахнула фіолетовим, потім чорним, а потім із тріском, схожим на розрив самої реальності, з неї вдарив стовп пітьми. Дейзі закрила обличчя руками і відсахнулася до стіни, готуючись померти.

Але смерть не прийшла.

Натомість прийшов голос. Глибокий, томний, сповнений абсолютної, нестерпної зневаги.

— Серйозно?

Дейзі розплющила очі.

В стовпі пітьми, який тепер схожий на повільний, лінивий дим, проступав силует. Він був високим, широким у плечах, а коли пітьма розвіялася, вона побачила його.

Він був… неправильний.

Чоловік — бо він виглядав як чоловік, і це було найогиднішим — стояв на вівтарі, поклавши одну руку на стегно, а іншою поправляв неіснуючу складку на своєму бездоганному темному одязі. Його обличчя було ідеальним, наче витесаним скульптором-божевільним, який вирішив створити втілення гордині. Гострі вилиці, трохи примружені очі кольору розпеченого попелу, чорне волосся, що спадало на плечі, і кривава усмішка, яка обіцяла все, окрім добра.

Він звів на неї погляд. Той погляд пройшовся по її замасленому плащі, по брудному обличчю, по тремтячих руках і, нарешті, зупинився на її роззявленому від жаху роті.

— Це ти мене викликала? — його голос розкотився по залі, наче грім по небу, але інтонація була такою, ніби він побачив цуценя, яке намагається завагітніти від стовпа. — Я очікував щось… менш жалюгідне.

Дейзі ковтнула. Її мозок, який щойно готувався до смерті, тепер намагався обробити інформацію: «гарячий», «небезпечний», «максимально нестерпний».

— Я… — почала вона, але голос зрадницьки зірвався. — Я не викликала. Це впало. Це все випадковість!

— Випадковість, — демон спустився з вівтаря одним плавним, хижим рухом. Він не ступав, а скоріше ковзав над підлогою, і Дейзі помітила, що його тінь не повторює його рухів, а живе власним життям. — Ти випадково знайшла мій артефакт, випадково пройшла крізь сім кіл захисту, які мали б перетворити тебе на попіл, і випадково впустила ключ точно в центр печаті, яка тримала мене в ув'язненні останні триста років?

Він зупинився за крок від неї. Від нього пашіло жаром, але не тілесним, а якимось внутрішнім, що змушувало волосся на потилиці ставати дибки.

— Я… я вперше в храмі, — випалила Дейзі, відступаючи, поки її спина не вперлася в холодний камінь. — Я звичайна людина! Я просто хотіла заробити на взуття!

Демон застиг. На його обличчі з'явився вираз, який, мабуть, мав зображати подив, але вийшло так, ніби він наступив у щось липке.

— Взуття, — повторив він з такою інтонацією, ніби це слово було найогиднішою лайкою в усіх пекельних мовах. — Мене, Каеля, викликали з темниці часу заради… взуття?

— Нового взуття! — вигукнула Дейзі, вже не тямлячи себе від страху та образи. — Мої чоботи протікають, а вночі вже холодно, і якщо я захворію, то не зможу працювати, а якщо не зможу працювати, то…

— Замовкни, — Каель підніс руку, і вона замовкла. Не тому, що він використав магію, а тому, що його тон був настільки зневажливим, що слова просто застрягли в неї в горлі.

Він наблизився. Надто близько. Вона відчула запах диму, гіркого перцю і чогось нелюдського. Він нахилив голову, і його очі раптово спалахнули глибоким червоним, зіниці витягнулися вертикально.

— Отже, маленька смертна, яка мріє про чоботи, випадково звільнила демона. — Він усміхнувся, і це була усмішка хижака, який вирішив погратися з їжею. — Прекрасно. Що ж, хоч розважуся.

Він розвернувся і зробив крок до виходу. Але не встиг він відійти на три кроки, як його тінь здригнулася, а сам він завмер, наче наштовхнувся на невидиму стіну.

— Що… — прошипів він, повертаючись до неї. Його обличчя вперше втратило маску самовпевненості. — Що ти зробила?

Дейзі, яка все ще тремтіла, розгублено кліпнула.

— Я нічого…

— Печатка! — він рвучко підійшов до вівтаря, де амулет і диск тепер були єдиним цілим, сплавленим у чорне каміння. — Це був не просто ключ! Це був… він прив'язав мене до тебе!

Він подивився на свою руку. На зап'ясті пульсував тонкий, ледь помітний ланцюжок із темного світла, другий кінець якого губився в районі її грудей.