Розділ 12

Компанія «Фортуна». Офіс Даміра Лазаренко. Вечір. 18:15

Великі двері перед Діаною змусили її зупинитися. Схоже вона вагалася більше, ніж думала. Куди поділася сміливість, яка зараз так була необхідна? Вмить пожалкувавши про те, що переступила поріг цієї компанії, Діана вже була готова розвернутися і бігти назад до Арсенового автомобіля.

- Діано? – із власних роздумів її витіг занепокоєний голос Арсена. – Ти як себе почуваєш?

- Га, що? – кліпнула очима вона.

- Ти зблідла.

- Ох, тільки цього й не вистачало, - Діана похлопала себе долонями по щоках, після чого посміхнулася. – Я готова. Куди потрібно йти?

Арсен почухав потилицю, його обличчя виражало сумнів.

- Я думаю тобі краще почекати на мене в коридорі. Так буде правильно.

- Ні, - швидко зреагувала вона. – Я зайду до Даміра разом із тобою. Інакше навіщо я сюди прийшла?

Його вираз обличчя став дивним, раніше Діана ніколи не бачила Арсена таким. Він моргнув, а його лице витяглося і тепер нагадувало кабачок.

- Діано…

Двері відчинилися і ми обоє підстрибнули від несподіванки. Лазаренко завмер на місці, його важкий погляд так і прикипів до її обличчя, але коли очі впали на Арсена, Дамір весело посміхнувся.

- Лісовий, я чекав на тебе о 15:00, подумав, що ти хочеш кинути мене цього разу.

- Прошу вибачення, дещо пішло не так і обставини змінилися, - вибачався Арсен, ніби школяр перед вчителем.

- Навіщо придумали телефон? Чи я повинен навчити тебе користуватися ним? – пильно поглянув на нього Лазаренко, на обличчі більше не було посмішки. – Я так розумію, що грошей цього місяця від тебе чекати не варто, тому ти вирішив розрахуватися іншим способом, - констатував, переводячи на Діану погляд.

Діана зблідла ще більше, а потім нервово розсміялася і відмахнувшись рукою, мовила:

- Та ні. Я прийшла за компанію. Це не те, що ви подумали.

Дамір пронизав її сталевим поглядом, а голос виразив метал:

- Арсене прошу, заходь.

Ступивши до кабінету слідом за Даміром та Арсеном, вона тихенько зупинилася біля дверей. Кабінет був просторим. Стіл із червоного дерева відразу кинувся в очі. Сріблясті ролети на панорамних вікнах, чорна стеля та сірий паркет на підлозі виглядали ідеальними. Під стінами вона помітила шафи з чорними теками. Гуляючи поглядом вздовж вікон, Діана зіткнулася з чорними очима Даміра і миттєво напружившись, вимушено посміхнулася.

Арсен підійшов до неї і зашепотів:

- Ми закінчили, тепер можемо йти.

Отямившись, вона шоковано поглянула в очі Арсена.

- Вже? Так швидко?

Цікаво, скільки часу пройшло? Невже вона так надовго задумалась?

- Можеш почекати на мене в машині? – запитала вона, теж пошепки.

Арсен незрозуміло моргнув, на мить завмер, після чого згідно кивнув і покинув кабінет. Діана залишилася наодинці з дияволом. Мабуть з хвилину Дамір не звертав на неї жодної уваги. Він мовчав, і вона також мовчала. Раптом вона лячно смикнулася, коли він не підіймаючи голови від паперів, заговорив:

- Не знав, що ти знайома з Лісовим.

- Емм, ну, так, - заціпеніла вона на місці і стримано підійшла до столу та без запрошення сіла у крісло. – Я знаю Лісових з дитинства. Менший брат Арсена – мій найкращій друг.

Дамір поглянув на неї з-під лоба.

- Не знав, що у Арсена є брат.

- Так, є, - розсміялася вона і швидко приховала свою посмішку.

- Якщо в тебе з’явиться хлопець, не говори йому про найкращого друга чоловічої статі. Ревнощів не уникнути, - наставницьким тоном мовив Дамір, піднявся з місця щоб підійти до однієї з шаф, і поклавши до теки папери, повернувся назад у крісло.

- Схоже на правду, - задумливо мовила вона, пригадавши свого колишнього, і сцени ревнощів, які він іноді влаштовував їй.

Мускулисте тіло під білою сорочкою, починало грати на її нервах. Він був красивим, навіть занадто красивим, щоб бути справжнім.

Подумки наказавши собі схаменутися, Діана спробувала згадати свою справжню ціль.

- Чому ти тут? Не думав, що ми зустрінемося знову, принаймні так швидко.

Велично піднявши підборіддя (страх різко кудись зник), вона поглянула в його чорні вири очей та закинула одну ногу на іншу.

- Ви не сказали як вас звати. Мене все ще долає цікавість.

- А хіба Арсен не говорив тобі мого імені?

- Ні, - збрехала вона, не припиняючи зоровий контакт.

Дамір недовірливо хмикнув, але все ж мовив:

- Добре, мені не важко назвати своє ім’я. Мене звати Дамір Лазаренко. Тепер ти задоволена? – без усмішки запитав він.

- Так, - її внутрішня королева раділа та вистрибувала від щастя, хоча Діана й без того чудово знала напроти кого вона зараз знаходиться. – Рада нашому офіційному знайомству Даміре.