Розділ 9

Коли на морському узбережжі назріває шторм, небо покривається чорними хмарами, від чого простір стає дещо темніший. Зараз було точно так само, але шторм починався не на вулиці, а в душі. Діана важкими ривками виштовхувала повітря з легень. З одного боку, вона хотіла щоб Дамір помітив її, а з іншого - ні. Свідомість кричала втікати звідти, як можна швидше, але відсутність страху за власне життя змусила її знову заглянути у вікно.

- Якого чорта ти робиш Діано? – засичав на неї Артур. Хлопець не вірив власним очам.

- Почекай, я обережно, - прошепотіла вона, шукаючи поглядом диявола.

- Треба валити звідси, як можна швидше.

Про те, що встряг у всю цю справу стосовно Діаниного батька, Артур пошкодував вже дуже давно, просто вирішив мовчати, щоб не ображати подругу. Але сьогодні, він взагалі пожалкував, що народився на світ.

- Я бачу в тебе повністю відсутнє почуття самозбереження, - пробурмотів він, повернув голову та завмер з відкритим ротом. - Діано, - застережливо пробурмотів хлопець, дивлячись в бік вхідних дверей. – Діано, чорт забирай! – гучно прошепотів Артур сердитим тоном.

- Кажу ж, почекай, я ніяк не можу зрозуміти куди він подівся, - шикнула вона у відповідь, розгублено блукаючи поглядом по залу.

- Діано поглянь в сторону дверей.

- Що? – розгублено кинула погляд спочатку на Артура, потім прислухалася до його прохання та глянула в інший бік.

Дамір Лазаренко стояв там. Добре складений, широкоплечий та з неймовірно вбивчим поглядом. Він дивився прямо на них.

- Прокляття, тепер ми точно покійники. Ми покійники, - мертвим голосом вимовив Артур, спостерігаючи за тим, як Дамір почав наближатися до них.

Дуже швидко, хлопець одним ривком розвернувся спиною до кримінального авторитету, ступив парочку кроків вперед та зробив вигляд, що розглядає вгорі пташок, котрих там і близько не було.

Діана взагалі закоченіла на місці, ноги перестали слухатись, серце відстукувало шалені спринтерські удари, а очі ледь не вилізали із орбіт. Невідомий страх, переповнив розум і засів глибоко в середині. З кожним своїм кроком диявол підступав все ближче і ближче. В ту саму мить, коли вона чітко побачила його чорні сапфіри очей, її серце ніби зупинилося. Дамір став перед нею, буквально в двох кроках. Важкий погляд, гострий наче сталь полосонув дівчину по очах, котрі вона швидко опустила та шалено закліпала повіками, щоб прогнати сльози. Несподівано, його рука лягла їй на підборіддя (від чого Діана смикнулася, ніби до неї доторкнулася холодна сталь) та одним легким рухом змусив її підняти обличчя, і заглянути йому в очі.

- Або Земля кругла, або Дніпро занадто маленьке місце, - хриплим низьким голосом заговорив він, не припиняючи свій зоровий контакт. Здавалося він не моргав, а в Діани від таких поворотів закололо шкіру на руках.

- Дніпро – це мегаполіс. Мегаполіс не може бути маленьким, - тихо вимовила вона, одна сльоза все-таки скотилася по її щоці і Дамір витер її пальцем великої руки, після чого забрав руку від Діаниного обличчя.

- Чому ти плачеш? – ледь помітно примружив повіки, не припиняючи спостерігати за дівчиною.

- Просто, - видихнула вона.

- Як тебе звати?

- Поліна, - не розгубившись, швидко відповіла вона.

Вираз обличчя у Даміра став задумливим.

- Поліна?

- Так.

Він уважно вивчав кожну рису її обличчя, ніби намагався запам’ятати все щоб нічого не забути.

- Тобі личить це ім’я. Гарне, мені подобається.

- Дякую, - з якимось особливим полегшенням видихнула Діана.

Вона очікувала будь-чого, але точно не лояльного відношення. Тепер можна спокійно перевести дух і розслабитися, адже їм нічого не загрожує. Принаймні вона сама себе в цьому впевнила. Розправивши плечі, Діана мило посміхнулася. У відповідь на її посмішку, ні один мускул на обличчі Лазаренка не смикнувся.

- Скажи Поліно, чому ти стежиш за мною? – проникливим голосом запитав він.

Діаманти її очей нестримно заблищали.

- Що? Стежу? Чому ви так вирішили? – ніби нічого не розуміючи закліпала очима.

- Що ти тут робиш? – серйозно запитав він.

- Гуляю, не знала, що це заборонено, - все ще не давала собі розгубитися вона.

Дамір трохи схилив голову набік і без особливої цікавості поглянув на Артура, котрий все точно так само продовжував вишукувати пташок.

- Зі своїм хлопцем, - констатував він, припинивши вивчати спину Артура.

- Що? – округлила очі вона, обернулася на одну мить і голосно розсміялася. – Ні! Він мій товариш, ми не зустрічаємося, - сміючись відмахнулася Діана.

Дамір був незворушний, але недовіра в його очах продовжувала накопичуватись.

- Значить, гуляєте під стінами мого ресторану… І зовсім випадково вирішили позаглядати у вікна, щоб стежити за відвідувачами? Напевно вас дійсно нудьга вбиває.

- Ми ні за ким не стежимо, - Діана опустила погляд на землю, закусила нижню губу, після чого мовила: – Не знала, що ресторан «Сопрано» належить вам. Можна дізнатися, як вас кличуть? – невинно закліпала повіками дівчина.