Глава 6. Суджений або Бережіть коханих!

— Ти ж залишишся зі мною, правда? — цей тихий сонний голос був єдиним з усього безмежжя звуків, який я хотіла б зараз чути. Ніжно всміхнулася самій собі, все ще не в змозі повірити висновкам, які зробила мить тому.

Кохаю... Звідки це взялося? Як це могло статися зі мною, тією, хто просто не вірить у кохання? Наші стосунки розвивалися настільки стрімко, що я не встигала звикати. Але факт залишався фактом — зараз я лежала в теплих руках Леонова і відчувала себе неабиякою щасливою.

— Тобто залишуся? — повернувшись обличчям до мого заспаного і такого смішного зранку коханого, поцікавилася. Він всміхнувся, перемістивши свою руку з моєї талії на волосся, загортаючи живі й сплутані пасма за вушко. — Поснідаємо разом, а потім тобі треба на роботу. Я теж можу поїхати в офіс з тобою.

— Назавжди залишишся, Ніко. Не на сніданок, не до вечері. Назавжди... — прошепотів він, ніжно, але водночас і пильно, дивлячись у мої очі, які сповнювалися здивуванням. Серце затремтіло від радості, сповнилося ніжністю і коханням. Я ще не знала, як ми впораємося з усім, але принаймні те, що спробуємо, вже приносило шалене відчуття щастя.

— Ти цього хочеш? — всміхнулася лагідно. Антон усміхнувся навзаєм, занурюючись пальцями в моє волосся, і прихилився ближче.

— Понад усе на світі! Я тебе кохаю, Ніко, — таким простим зізнанням, всього чотирма словами, розмалював полотно мого життя у яскраві барви. — Я не прошу тебе покинути те, що ти любиш, заради мене. Знаю, в Києві твоя кар'єра, твоє життя... Але ми впораємося з цим, будемо літати туди й сюди. Ти можеш і тут відкрити танцювальну школу, або я можу знайти роботу в Україні. Ми можемо це вирішити. Головне, давай будемо разом?

Я всміхнулася. Він говорив так солодко, обнімав так міцно і торкався настільки ніжно своїми вустами, що в мене не залишалося жодних сумнівів. Чомусь була впевнена, що він має рацію — ми зможемо вирішити це. Нам все під силу разом. І минуле для мене не повториться, цього разу все буде добре.

— А давай, — усміхнулася сонячно, міцно обійнявши милого за шию й уткнувшись носом в його плече.

Того ж дня я поділилася своєю радістю з Матіасом, а натомість почула ще одну чудесну новину.

— Ніко, зізнавайся, це ж ти відіслала Саманті квіти від мого імені? — пропилював мене суворим і водночас підозрілим поглядом брат.

— Сподіваюся, тобі вистачило розуму промовчати про це? — хмикнула я, готова захищатися. Але не було приводу: містер Келлер-молодший підхопив мене в обійми й весело закружляв кабінетом, що було геть для нього невластиво. Вчепившись пальцями в дужі плечі й підібгавши ноги, щоб чогось бува не зачепити й не перекинути, я весело засміялася, а брат заторохтів:

— Ти розумниця, Ніко! І знаєш що? Ми з Самантою вирішили спробувати ще раз... Все завдяки тобі!

— Я дуже рада! Така рада! — емоційно щебетала, кожною клітинкою серця відчуваючи, що справжнє щастя — те, яке ми розділюємо з рідними.

***

Але хіба щастя буває вічним? Іноді за хвилини гармонії доводиться платити рікою пролитих сліз і розбитим серцем. Краще б я ніколи не забувала про це і не літала в піднебессі вигаданих мрій! Може тоді змиритися було б легше і ця істина не вразила б так сильно...

До мого повернення в Київ залишалося чотири дні, але я вже зателефонувала мамі й директорці приватної школи, повідомивши обом, що трохи затримаюся. Ми ще поки не вирішили з Антоном, як будемо жити, проте поки не хотілося, щоб бодай щось змінилося. Фактично я досі жила з батьком, але залишалася в Антона більше. Повністю переїжджати ще не наважувалася, хоч він і кілька разів пропонував. В будь-якому разі спершу хотіла познайомити його з мамою, а потім, після її офіційного схвалення, можна буде й переїжджати. Або мені в Берн, або йому в Київ. Як вже вирішимо.

Сьогодні ж я приїхала на фірму з метою поділитися з коханим звісткою — мене запросили взяти участь у мега-крутому танцювальному шоу. Привітавшись з батьком і Матіасом, радісно звернула в відділ маркетингу, чомусь впавши в ностальгію і згадуючи початок нашого знайомства з Леоновим. Пам'ятається, він тоді жахливо мене дратував, і лише страх перед зустріччю з Ленцом змусив наважитися на таке кардинальне рішення — просити ненависного хлопця грати мого нареченого. Чому саме його? Чесно кажучи, я й сама ставила собі подібне запитання. Чи не доля вказала на нього?

Підійшовши до кабінету директора відділу маркетингу, крізь скляні двері узріла дві чоловічих постаті. Антон з його приятелем-колегою сиділи біля столу й жваво розмовляли про щось. Пришвидшила хід, вирішивши скласти їм компанію, якщо вони щось святкують. Їх обличчя були від мене прихованими, але я чула радісні нотки в голосах. Гадаю, що весь відділ чув.

Рука потяглася до ручки дверей, але так і завмерла, коли слух зловив фразу Мішеля, повну фальшивої радості. Серце ойкнуло.

— Ти молодець, Антохо! Це так тонко — звабити дочку власника фірми. Я навіть заздрю, тепер ти на правах зятя, майже як Матіас. Вільгельм розділить фірму між двома своїми дітьми, а з Нікою — ти. Сподіваюся, не забудеш про мене, коли станеш «біг босом»?

Я завмерла. Ні-ні-ні! Це все не по-справжньому, просто черговий витвір моєї зацикленої на недовірі уяви! Антон любить мене! Любить, а не використовує!

— Забудеш про тебе! Як же? — весело відповів коханий.

«Забудеш про тебе... Як же» — відлунням пролунали слова в моїй голові, роздроблюючись на сотні відголосів. Отак просто... Не заперечував, не намагався виправдатись. Прийняв. Отже...

— Дурепа, Ніко! Яка ж ти дурепа! — просичала я, до крові продираючи шкіру на долонях нігтями. Не стала заходити. Програвати теж потрібно вміти, от лише в мене теж є гордість. І саме вона, моя гордість, диктувала зараз те, як мені слід повестися.

Не опускатимусь до помсти, не стану показувати, наскільки мені боляче. Просто вирву з грудей серце, щоб більше ніколи й нікого не змогла покохати. Ніби Деві Джонс*, замкну його в скриньці і сховаю на якомусь неприступному острові. Все, годі з мене примарних ілюзій. Втомилася сподіватися в дива. Більше ніколи не наступлю на ті ж граблі, станцювати на яких довелося двічі.